Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

у прямому, так і в переносному сенсі. Наприклад, красива фронтова дружба. Непривабливі тільки такі обов’язкові умови війни, як окопний бруд, поранення, смерть, загибель, байдужість держави. На війні, як і всюди, є щось красиве, а щось не дуже. На війні немає місця для хобі, але і в мирному житті Аміна сконцентрована на певній меті, повністю занурюється в її здійснення та реалізацію. Як тільки досягнута одна мета, Аміна відразу переключається на іншу. Жінка вважає, якщо занадто активно займатися різними справами, це відволікає від основного завдання. Для неї важливе повне занурення в ту чи іншу справу.

Війна — це теж життя. Частина життя, яка потім мало кого «відпускає». Щось запам’ятовується більше, щось — менше. Аміна згадує моменти, пов’язані з бойовими виходами. Адже саме в такі миті всі почуття людини загострюються під впливом адреналіну й інших гормонів активної дії. Саме такі моменти залишаються і карбуються в пам’яті.

«Найбільше мені запам’ятався тривалий вихід у тили противника холодної пізньої осені. Тоді ще був живий Іса Мунаєв. Ми вийшли великою групою разом із одним підрозділом розвідки ЗСУ. Вихід тривав близько доби. Висунулися вночі. Заночували в лісосмузі. Вранці повідомили нашій артилерії координати ворожого блокпоста, до якого наосліп ті ніяк не могли дістатися. Фактично, «викликали вогонь у свій бік», а потім спостерігали з височини за знищенням цього блокпоста. Видовище було не гірше, ніж у якомусь фільмі, тільки наживо ще гарніше виглядало. А найважчими для мене спогадами залишаються ті, які пов’язані з загибеллю нашого командира Іси Мунаєва. Той тиждень, коли шукали його тіло, що залишилося під обстрілами у сірій зоні при виході з Дебальцевого, для мене досі, як у тумані, але при цьому один із найболючіших спогадів. Є й такі моменти, про які до цього часу розповідати не можна, зважаючи на гриф «секретно». Я пишаюся тією чи іншою причетністю до таких операцій, трохи шкода, звичайно, що не можна навіть натякати на свою причетність до них», — розповідає Аміна.

Головним стрижнем для Аміни завжди залишається віра — міцна і непохитна. Саме віра для Аміни стала монолітом її життя. Аміна часто спостерігала і дивувалася, як люди, які не вірили у потойбічне життя і справедливе продовження, відчайдушно ризикували і навіть ішли на смерть. Аміна не уявляє, як можна жити без віри. «…Віра в Єдиного Бога, в Його Ангелів, в Його Книги, в Його Посланників, у Судний день, у визначення Долі, і Віра в те, що все гарне та погане — від Аллаха», — твердить Аміна.

На думку Аміни, життя — це випробування, іспит, за результатами якого кожен отримає свій розрахунок. Ніщо не буде втрачено. І за все — за добро і зло доведеться відповідати. Тому завдання кожного в цьому житті — зробити якомога більше хорошого, корисного і Богоугодного. Смерть — це логічне завершення. Перехід із одного життя в інше. Цей перехід неминучий. Тож нерозумно намагатися його наблизити, відстрочити або уникнути, наприклад, проявляючи малодушність і боягузтво. Як істинна мусульманка, Аміна вірить у те, що кожне покарання має свою причину, і в те, що у кожного є свій кінець: як, коли, чому. Якщо людині судилося загинути, то вона піде в розквіті сил, молодості та здоров’я. А якщо судилося померти від старості, то навіть у найжорстокіших боях людина залишиться у безпеці. Цього не знає ніхто, і все, що необхідно, — це чинити правильно в цьому житті. Але, звичайно, загинути на полі бою — найбільше благо для кожного глибоко віруючого.

P. S. Книга «Жінка війни» у видавництві. Чекаю на верстку. Традиційно моніторю стрічку новин на Фейсбуці. Раптом... страшна трагедія... Перечитую знову і знову. Важко повірити в те, що написано. Заходжу на всі можливі інформаційні ресурси, яким можна довіряти. Всі пишуть про одне: Аміни більше немає. Їхнє з Адамом авто розстріляли. Ціною власного життя Аміна врятувала коханого. Та, якою захоплювалися. Та, котра врятувала сотні тисяч життів. Та, яка ніколи не боялася ризикувати власним життям. Та, котра йшла назустріч стальним вітрам війни. Та, яка не зламалася. Та, яку не змогли перемогти у відкритому бою. Та, яку вбили підступно. Відкритого прощання з нею не було. Її поховали за мусульманським звичаєм. Для сотень тисяч врятованих і захоплених її мужністю вона залишається живою  — як символ Жінки-Борця, Жінки-Героїні. Вона надихатиме на подвиги й боротьбу в ім’я незалежності двох держав — України та Ічкерії.

Галина

«Мужність не дається напрокат».

Ліна Костенко

До початку заїзду лишалися лічені хвилини. Повітря тремтіло від адреналіну. Здавалося, що почне плавитися асфальт, таким жаром дихав навколишній простір. Швидкість, боротьба і перемога разом із сорока вісьмома екіпажами вишикувалися на старті. Всі до єдиного учасники були чоловіками — сильними і впевненими. І серед них лише одна жінка — Галя. З короткою зачіскою, у червоному комбінезоні по фігурі — Галя була схожа на недосвідченого юнака. Автомобілі парами стартували на свої короткі 400 метрів. Для когось вони мали стати щасливими і тріумфальними, а хтось повинен був проковтнути гірку правду поразки. Всюди клацали фотокамери, учасники позували і вихвалялися. На Галю та її спортивну «мазду» особливо ніхто не звертав уваги. Вона хвилювалася, для її сталевого напарника це було перше справжнє випробування. У скронях монотонно вистукувала одна єдина фраза інструктора: «У короткому заїзді головне — це набрати швидкість і переключати передачі, не втрачаючи швидкості».

Стартувала Галя разом із восьмикратним чемпіоном. Три, два, один… Повітря розірвали вихлопи спортивних труб, хмара пилу змішалася з вигуками вболівальників. Коли розсіявся стартовий туман, Галя зрозуміла, що їде сама. У голові пролетіла прикра думка: «Як же я повільно їду, а як швидко пройшов дистанцію мій суперник!»

Але яким же було здивування дівчини, коли на фініші вона зрозуміла, що прийшла першою. Галю, як переможницю, оголошували аж три рази, а вона все ніяк не могла повірити, що то дійсно була її перемога. Коло журналістів оточило Галю, не відпускаючи її. Авжеж, вона стала не тільки єдиною жінкою-учасницею змагань, а й переможницею.

Із того моменту минуло вже багато років, але до цього часу він приємним спогадом пробігає у пам’яті. Така стрімка юність вилилася у не менш швидке хобі. З легкої руки свого знайомого Галя почала професійно займатися автоспортом, була учасницею і переможницею багатьох авторалі. Жінка інтуїтивно відчувала автомобіль, прислухаючись до звуків його сталевого серця. Кожен автомобіль Галя вважала живим організмом, розмовляла з ним, ділилася думками,