Читати книгу - "Невдячна іграшка 18+, МАРСА ЧАУНІК"

Звичайно, моє серце краялося від тих зізнань. І мені хотілося потонути в його обіймах та поцілунках, але я вже не готова була залишити все, як було. Так, він нарешті зізнався, що кохає, але поки не більше. Невідомо скільки він буде розв'язувати свої проблеми. Зрештою у мене вже інші стосунки. Я не знаю чому, але цього разу в мені щось заштопорило. Я вирішила, що тепер вже мені потрібен час. Я так відчула.

– Знаєш, Стасе, якби ти все це сказав мені ще кілька днів тому, я б погодилась навіть не задумуючись. Власне, просто нічого б і не сталося, але зараз я змінилася. Щось в мені зламалося. Щось вже по-іншому. Я ще навіть не розумію, що саме, але відчуваю. Я не заперечую, мене все ще тягне до тебе, але боюся, що тієї маленької дівчинки, яка майже молилась на тебе, більше немає. Я стала дорослою якось дуже різко, в один момент тоді, у твоєму кабінеті. Тепер я по-іншому оцінюю той свій вчинок. Зізнаюсь чесно. Я шкодую, що поводилась так по-дитячому, мені прикро і соромно. Але це стало мені серйозним уроком. Ти тоді сказав мені дати тобі час. Тепер час на те, аби все переосмислити, потрібен мені. Коли я говорила тобі, що ми станемо чужими людьми, це неправда. Ми не станемо чужими. Нас занадто багато всього пов'язує. Виявляється, що навіть більше, ніж я сподівалась, але поки до більшого ми не готові ні ти, ні я. Я дякую тобі за твої щирі зізнання. Не думала, що зважишся. Давай, усе залишимо так, як є. Якщо нам судилося бути разом, то ми будемо. Так завжди казала моя бабуся. А я довіряю її словам. А тепер вибач, я мушу зателефонувати своєму хлопцю. Він чекає, аби допомогти мені забрати валізи, – мені чомусь здалося, що в той момент в душі Станіслава Маєвського щось зламалося. Я помітила вологі повіки у цього залізного харизматичного чоловіка і зрозуміла, що мушу негайно тікати, бо моє серце більше не витримає. Нам таки потрібна дистанція, аби усвідомити силу, міцність та істинність почуттів, які так неймовірно бентежать, спопеляючи душу вогнем пристрасті. Розривають серце навпіл так, що хочеться залізти на якусь гору високо-високо і волати від безвиході, бо між нами все ще сумніви Стаса у правильності його почуттів до такої юної німфи, як я. І, з його слів, ми зможемо бути разом, коли  він розв’яже всі свої проблеми. А у мене тепер теж усе непросто. Я дівчина Віталіка.

– Валю, я зрозумів. Я не буду наполягати. Не буду квапити тебе з рішенням. Я дам тобі час. Зізнаюсь, він мені теж все ще потрібен. Головне, що ми обоє знаємо про наші почуття. Важливо, що вони взаємні. Тепер я житиму мрією про тебе. Але попереджаю, навіть не розраховуй, що я зникну з радарів твого життя. Я завжди буду поруч з тобою, – Станіслав долонею торкається мого обличчя, потопає в очах. А я тішуся його словам, та попри це все, за звичкою, ще залишаюсь колючкою. Мені так подобається з ним так гратися. Знаю, що він любить у мені ці шипи, ці гострі голки кактуса. Посміхаюся:

– Тобто, Станіславе Максимовичу, ти збираєшся й надалі мене контролювати?

– Ні, кохана моя дівчинко. Я збираюся стати твоїм янголом охоронцем. Можна я поцілую тебе прямо зараз, будь ласка, – шепоче майже нечутно, впевнено блукаючи губами біля моїх губ.

– Можна, але не думай, що тобі вдасться звабити мене своїм неперевершеним пристрасним поцілунком, і я здамся у твій полон. Тепер тобі доведеться неабияк постаратися, аби повернути мене до того стану, коли я поставила тебе на п'єдестал і молилась на тебе. Чуєш нестерпний мій мучителю? – відповідаю на його поцілунок. Ну, не можу я нічого з собою зробити. Знаю, що у мене є Віталік, і я дуже стараюся закохатися в нього, але у мене поки нічого не виходить. 

– Чую, – ніжною мелодією ллється його оксамитовий баритон. – Валю, кохана моя, я не хочу стояти на п'єдесталі недоторканим ідеалом. Я живий, реальний, неідеальний, проблемний, з тарганами в голові, вреднючим характером. Я хочу, щоб ти кохала мене такого до нестями, сварила за неправильну, на твою думку поведінку, вчинки, термосила за лацкани піджака, хвистала по щоках, лаяла, била тарілки, кричала, але все одно кохала, кохала, кохала… 

– Стасе, ти не можеш, ти не маєш права вимагати…, мені треба розібратися у всьому. Я вже не вільна, у мене інші стосунки, пробач…

– Я не вимагаю, я просто мрію. Я все знаю, і в тому є тільки моя провина, визнаю. Я дам тобі час, але буду поруч. Ти вільна робити все, що захочеш, а я чекатиму, паралельно розгрібаючи лайно, в якому, через обставини, опинився…

Того вечора я таки забрала валізи. Йому не вдалося мене остаточно розтопити. Пригадую, як Станіслав допомагав Віталіку пакувати чемодани в багажник, пристібав мій ремінь безпеки, рукою махав мені на прощання, а потім ще довго проводжав поглядом. Після такого нашого розставання Маєвський щодня телефонував мені, цікавився справами. Йому навіть двічі вдалося витягти мене до ресторану та одного разу ми аж дві години просто гуляли парком, поки Віталік був на заняттях.  Правда кожного разу про ці свої вилазки я обов'язково ставила до відома свого хлопця. А Станіслав поводився дуже стримано, без пристрасних поцілунків. Цілував в губи ніжно та коротко, обіймав все ще, наче донечку. Та останнього разу ми таки посварилися через Грабовську, яка влаштувала мені скандал серед вулиці, звинувачуючи у домаганнях до Стаса.