Читати книгу - "Список Шиндлера"

Наприклад, Мансі Роснер. Трохи пізніше Оскар прийде до верстата, де вона працювала в нічну зміну, і вручить їй скрипку Генрі. Якимсь чином, навідавши Гессебрьока в Ґрьосс-Розені, він знайшов час піти на склад і добути інструмент. Він викупив скрипку за сто райхсмарок. Шиндлер вручив її Мансі, усміхнувся, немовби це було своєрідною обіцянкою повернути до скрипки й скрипаля.

— Інструмент той самий, — тихо промовив він. — Тільки мелодія поки що інша.

Мансі було непросто розгледіти за Оскаром і чудесно поверненою скрипкою тиху дружину директора. А от для тих, хто був на смертній межі, Емілія була дуже помітна. Вона годувала їх манною кашею, яку сама варила на власній кухні з Бог знає де добутої крупи і приносила до Krankenstube. Доктор Александр Біберштейн уже думав, що з пані Дреснер усе скінчено. Однак Емілія тиждень відгодовувала її з ложки манною кашею — і дизентерія відступила. Пані Дреснер, здається, підтверджувала міркування Міли, що коли б Оскар не врятував їх із Біркенау, більшість не прожила б і тижня.

Піклувалася Емілія і про дев’ятнадцятирічну Янку Файґенбаум. Брат дівчини Лютек, працюючи в цехах, іноді помічав, як Емілія йшла зі своєї квартири внизу із казанком власноручно звареного супу для вмираючої Янки.

— Оскар її підкорив, — скаже потім Лютек про Емілію, — як і нас усіх. Але вона діяла сама собою.

Коли у Файґенбаума зламалися окуляри, Емілія домовилася про їх ремонт. Рецепт на окуляри лишився в кабінеті якогось лікаря в Кракові, пролежав там від часів гетто. Емілія домовилася з кимось, хто їхав до Кракова, щоб той узяв рецепт і привіз готові окуляри. Лютек вважав це більш ніж простим добром, особливо в системі, якій була дуже потрібна його короткозорість, в системі, яка мала на меті поскидати окуляри з усіх євреїв Європи. Розповідають чимало історій, як Оскар справляв нові окуляри різним в’язням. Виникає питання, чи якісь добрі дії Емілії не додалися до легенди про Оскара, як подвиги дрібніших героїв додалися до подвигів короля Артура чи Робіна Гуда.

Розділ 34

У Krankenstube працювали лікарі Гільфштейн, Гандлер, Левкович і Біберштейн. Усі вони переймалися через імовірність епідемії тифу. Адже тиф не лише становив загрозу для здоров’я. Він міг стати, відповідно до наказу, приводом закрити Брюннліц, загнати інфікованих ним людей до вагонів для худоби, після чого їх би залишили помирати в Біркенау в бараках, позначених написом «ACHTUNG TYPHUS!». Під час одного з візитів Оскара до шпиталю, приблизно через тиждень після приїзду жінок, Біберштейн повідомив йому, що серед них є дві, в кого від підозрює тиф. Головний біль, лихоманка, загальна слабкість, болі в усьому тілі — усі ці симптоми. Біберштейн очікував, що за кілька днів у цих пацієнток буде й характерний для тифу сип. Їх потрібно десь ізолювати.

Біберштейн не дуже інформував Оскара про тиф. Цю хворобу переносять воші. В’язням докучала неконтрольована кількість цих паразитів. Інкубаційний період недуги становить приблизно два тижні. У цей момент носіями тифу може бути і десять, і сто людей. Навіть якщо поставити нові нари, усе одно пацієнти розташовані занадто близько. Коханці переносять заражених паразитів, коли зустрічаються — швидко, таємно — в якихось тихих закутках фабрики. Тифозні воші шалено мігрують. Тепер здавалося, що вони своєю енергією можуть звести всі старання Оскара нанівець.

Тож коли Оскар віддав розпорядження влаштувати блок боротьби з паразитами: душові, пральня, де можна виварювати одяг, відділ дезінсекції — це було зроблено не для годиться. У дезінсекційну мала подаватися гаряча пара з котельні. Зварювальники працювали у дві зміни. Вони виконували цю роботу охоче, адже ця охота була характерною для «таємного» виробництва Брюннліцу. Ну а офіційне виробництво символізували, мабуть, машини «Hilo», які височіли на свіжій бетонній підлозі цеху. Правильно встановити ці машини було в інтересах самих в’язнів і Оскара, як потім розповідав Моше Бейський, — адже вони створювали переконливий фасад усьому підприємству. Але насправді мала значення ніде не записана діяльність. Жінки плели одяг із вовни, яка позалишалася в мішках після Гоффманів. Вони переривали цю працю і починали скидатися на заводських працівниць тільки тоді, коли який-небудь сержант чи офіцер СС ішов через фабрику до кабінету гера директора чи коли Фухс і Шонбрун, тупуваті цивільні інженери («Куди їм до наших!» — потім скаже один із в’язнів) виходили зі своїх кабінетів.

У Брюннліці Оскар залишався тим самим Оскаром, якого пам’ятають старожили «Емалії», — невиправним бонвіваном. Мандель із Пфефферберґом наприкінці зміни, пропітнівши після роботи над зварюванням парових труб, подалися драбинами і переходами до резервуару з водою високо під стелею цеху. Там вода була тепла, і коли вже залізти в резервуар, то знизу тебе зовсім не видно. Проте, видершись до резервуару, зварювальники виявили, що басейн уже зайнятий. Там плавав голий і величезний Оскар. Також у резервуарі була білява есесівка, та сама, яку Реґіна Горовиць колись підкупила брошкою; її перса, як поплавці, колихалися на поверхні. Оскар відчув присутність робітників і подивився на них чесними очима. Для нього сексуальна сором’язливість була десь таким поняттям, як екзистенціалізм, — дуже цінним, але геть недоступним для розуміння. Оголеною, відзначили зварювальники, дівчина була вельми апетитна.

Вони перепросили й пішли, похитавши головами, присвиснувши і хіхікаючи, як школярі. Над їхніми головами Оскар розважався, як Зевс.

За те, що епідемії не сталося, Біберштейн був вдячний блокові боротьби з паразитами. Коли відступила й дизентерія, він був вдячний фабричній кухні. У розповідях, що зберігаються в архівах «Яд Вашему», Біберштейн стверджує, що на початку існування табору харчі давали кожному в’язневі понад дві тисячі калорій на день. В усій нещасній Європі тільки брюннліцькі євреї їли такий поживний харч. Серед мільйонів знедолених тільки тисяча людей на фабриці Шиндлера мала густий суп.

Була і каша. Якщо трохи пройти дорогою від табору, то біля струмка, куди механіки Оскара не так давно поскидали напої з чорного ринку, стояв млин. Озброївшись робочою перепусткою, хтось із в’язнів міг пройтися туди на замовлення того чи іншого відділення DEF. Мундек Корн згадує, як прийшов до табору, навантажений харчами. На млині треба було просто зав’язати штани на кісточках і послабити пояс. Тоді товариш бере лопату й насипає тобі повні штани вівсяної крупи. Тоді знову затягуєш пояс і вертаєшся до табору — дещо клишоного проходиш зі своїм великим безцінним запасом повз вартових перед прибудовою. Усередні люди розв’язують