Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Джонатан знову повернувся у шкіру солдата, оглянув кімнату, шукаючи ознаки ворога: підозрілі дроти, контакти, сенсори, якусь заманливу пастку, яка тут же відправить його на зустріч зі Всевишнім. Нічого. Лише шкільні групові фотографії тридцятилітньої давності у рамках, фото Дені-ела, купка монеток з півдюжини країн, список колекційних вин від «Беррі Брос. і Радд», річні звіти його лондонського клубу.

«Містер Роупер часто буває у Англії?» — питав Джонатан Джед у «Майстерсі», чекаючи, поки багаж гостей повантажать у лімузин.

«Боже мій, ні, — відповіла Джед. — Роупер каже, що ми надзвичайно милі, але страшенно пустоголові. Словом, нам не можна».

«Чому?» — спитав Джонатан.

«О, не знаю, — сказала Джед надто безтурботно. — Податки чи щось таке. Чому ви його не спитаєте?»

Перед ним були двері до внутрішнього кабінету. «Найсо-кровенніша з кімнат, — подумав Джонатан. — І остання таємниця — це ти. Але хто «ти» — він, я чи вона?» Двері були зроблені з суцільного кипариса і вставлені у сталеву раму. Він прислухався. Віддалений гомін розмов. Гул пилососів. Шурхіт натирачів підлоги.

«Не поспішай, — самому собі нагадав професійний спостерігач. — Час — це ретельність. Час — це невинуватість. Ніхто не піднімається сходами, щоб застати тебе на гарячому. Постіль на Кристалі міняють опівдні, щоб випрані простирадла мали вдосталь часу провітритися на сонці: таким був наказ шефа, який Джед старанно виконувала. Ми взагалі слухняні, Джед і я. Наші монастирі і обителі залишили на нас відбиток». Він спробував двері. Замкнені. Один звичайний замок. Ізольованість кімнати сама по собі створювала їй додатковий захист. Кожного, кого помітять біля неї, розстріляють на місці. Він поліз за відмичками, але у вухах зазвучали Роуперові слова: «Ніколи не зламуй замок, якщо можеш знайти ключ: перше правило злодіїв». Він відскочив від дверей і провів рукою по кількох полицях. Потім при-підняв кутик килима, вазон, промацав кишені декількох костюмів, а потім і кишені халата. Далі він підняв декілька черевиків, що стояли неподалік, і перевернув їх догори дриґом. Нічого. Ну і чорт з ним.

Джонатан дістав відмички і вибрав одну, яка здалася йому найбільш придатною. Вона виявилася затовстою. Тоді він обрав іншу і, коли вже був готовий запхати її, його охопив дитячий страх подряпати відполіровану мідну кришку для замкової щілини. «Вандал! Що за нездара тебе виховувала?» Він різко опустив руки, декілька разів повільно вдихнув і видихнув, щоб повернути собі тактичний спокій, і почав спочатку. «Легенько вперед... почекай... трішечки назад... знову вперед. Як ми казали в армії, бери лагідністю, а не силою. Прислухайся, відчувай, затамуй подих.

Прокрути. Легенько... ще капелинку назад... тепер поверни сильніше... і ще дрібочку сильніше... Ти зараз зламаєш відмичку! Ти осъ-осъ її зламаєш і вона застрягне в замковій щілині! Зараз тріснеї»

Замок піддався. Нічого не зламалося. Ніхто не випорожнив свого «Геклера» у Джонатанове обличчя. Він витягнув цілу і неушкоджену відмичку зі щілини, поклав її назад у гаманець, а гаманець у кишеню джинсів, й почув скрип гальм «Тойоти», яка зупинилася на кінному дворі. «Не гарячкуй. Будь ласка». Джонатан підкрався до вікна. Містер Онслоу Роупер несподівано повернувся з Нассау. Противник пробирається через кордон, щоб забрати свою зброю. Але це всього-на-всього з Таунсайду привезли свіжий хліб.

«А ти маєш гострий слух, — сказав він собі. — Прислухаєшся до всього спокійно, уважно, без паніки. Молодець. Татовий хлопчик».

Він був у Роуперовому лігві.

«Але якщо ти вийдеш за рамки дозволеного, то пошкодуєш, що народився на світ», — сказав Роупер.

«Ні, — сказав Берр. — І Роб також сказав «ні». Його святая святих поза грою, це наказ».

По-простому. Солдатська простота. Добротна стриманість пересічної людини. Ні прикрашеного вишивками трону, ні стола з черепашачого панцира, ні дев’ятифутових бамбукових диванів з подушками, які миттєво тебе заколисують, ні срібних келихів, ні каталогів «Сотбі». Просто звичайний маленький нудний офіс, у якому укладаються угоди і заробляються гроші. Простий, покритий шкірзамінником офісний стіл з підставкою для документів на розкладній основі — варто потягнути і кожна поличка виїде наперед. Джонатан так і вчинив. Одне крісло зі сталевим каркасом.

Одне кругле мансардне вікно, яке втупилося у власний шматок неба, немов мертве око. Два метелики-вітриль-ники. Як в біса вони сюди залетіли? Одна муха, дуже шумна. Один лист, який лежав поверх інших листів. Адреса: Гампден-Голл, Ньюберрі. Підпис: Тоні. Тема: скрутне матеріальне становище адресанта. Тон листа водночас і благальний, і погрозливий. Не читай його, лише сфотографуй. Спокійно витягнувши решту документів з підставки, він розклав їх на столі лицем догори, немов гральні карти, а потім відкрутив дно запальнички «Зіппо», привів її у бойове положення і подивився крізь малесеньке вічко. «Щоб встановити камеру на правильній відстані, розведи пальці обох рук і великим торкнися до носа», — говорив Рук. Він так і зробив. Об’єктив був ширококутний. Усі сторінки вміщалися у кадр. «Прицілься вгору, прицілься вниз. Стріляй. Поміняй папери. Не залишай слідів поту на столі. Ще раз торкнися великим пальцем до носа, щоб перевірити відстань. Спокійно. Отак, без поспіху, і завмирай». Заціпенілий, він стояв біля вікна. «Спостерігай, але не висувайся. «Тойота» від’їжджає, за кермом сидить Ґас. Тепер повертайся до роботи. Без гарячки».

Він закінчив фотографувати першу партію, поклав документи назад і взявся за наступні. Шість щільно списаних Роуперовим акуратним почерком сторінок. Перелік найцінніших активів компанії? Чи довгий лист до колишньої дружини про Деніела? Він розклав листи за порядком, зліва направо. Ні, це не листи до Паули. Тут було багато прізвищ і номерів, написаних кульковою ручкою на аркуші в клітинку: прізвища зліва, навпроти них цифри, кожна акуратно вписана у свою клітинку. Борги за азартні ігри? Господарські розрахунки? Список днів народження? Перестань думати. Спочатку шпигуй, потім обдумуй. Він ступив крок назад, витер піт з обличчя і видихнув. Саме тоді він і побачив її.

Одну волосину. Одну довгу, м’яку, пряму, гарну каштанову волосину, якій слід було б бути у медальйоні, чи в любовному посланні, чи пахнути деревним димом на подушці. На якусь мить його охопила лють на кшталт такої, яку відчуває першовідкривач, що врешті дістається до вистражданого кінцевого пункту, і раптом бачить там сліди ненависного суперника, який його випередив. «Ти мені брехала! Ти таки знаєш, чим він займається! Ти дієш з ним