Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

— На кого?

— На привида. Літала собі в мережі, а ми нічого не помічали.

— І ваша система оповіщень мовчала?

— Ця геніальна зараза запустила в систему не бачений досі троянський вірус, інакше наші антивіруси відразу ж ідентифікували б його. Той вірус постійно підвищував її статус. Вона діставала доступ до щораз важливіших файлів, збираючи найсекретніші паролі й коди, і вже почала була зіставляти реєстри й бази даних, приєднуючись до них, та раптом — тріумф!

— Що за тріумф?

— Вона знайшла те, чого шукала, і не схотіла далі лишатися привидом. Їй, навпаки, закортіло похвалитися нам своєю знахідкою — і аж тут з’явилися мої оповіщення. Саме тоді, коли цього забажала вона.

— І що ж вона знайшла?

— Наше лицемірство, Мікаеле, наші махінації. Ось чому я тепер перед тобою, а не відсиджую свій товстий зад у Меріленді й не посилаю по неї морську піхоту. Вона мов той злодій, який вдирається до будинку, аби показати всім, що там уже й так повно краденого. Тільки-но ми дізналися про це, вона стала для нас небезпечною. Такою небезпечною, що дехто з нашого керівництва навіть захотів попустити їй.

— Але не ти.

— Аж ніяк. Я хотів прив’язати цю погань до ліхтарного стовпа й живцем здерти з неї шкуру. Та вибору я не мав. Довелось облишити переслідування. І це неабияк розлютило мене, Мікаеле. Тепер я ще якось можу зберігати спокій, але бачив би ти мене раніше… Нехай Господь милує!

— Ти був злий, як чорт.

— Твоя правда, хай йому грець! Отому я й покликав тебе сюди о такій, бляха, ранній порі. Я маю дістати Осу, поки вона не втекла з країни.

— Чого б їй тікати?

— Бо вона робить дурницю за дурницею, чи не так?

— Не знаю.

— А я думаю, що знаєш.

— Чого ти взагалі вирішив, що саме вона гакнула вас?

— Оце я якраз і хочу тобі розказати, Мікаеле.

Та він не встиг.

У номері задзвонив телефон, і Ед зразу ж відповів. Хлопець з реєстраційного столу шукав Мікаела Блумквіста. Нідгем передав слухавку й досить швидко втямив, що журналістові переповіли якусь тривожну новину. Тож Еда не здивувало, що швед, промимривши вибачення, вилетів з номера. Та Нідгем не збирався так легко його відпускати, тому, схопивши пальто, помчав слідом.

Блумквіст мчав коридором, ніби спринтер. Хоч Ед і не знав напевно, що там сталось, однак запідозрив, що це стосується до його історії, і вирішив бігти за журналістом. Якщо йдеться про Осу й Балдера, то він не триматиметься осторонь. Проте Мікаел, не дочекавшись ліфта, шмигнув сходами вниз, і Едові було дуже важко вгнатися за ним. Коли Нідгем, задихаючись, дістався першого поверху, Блумквіст уже забрав свої телефони і, поринувши в нову розмову, вибігав через обертові двері на вулицю.

— Що відбувається? — запитав Ед, коли журналіст, поклавши трубку, пробував спіймати таксі трохи далі на набережній.

— Проблеми! — коротко відповів Блумквіст.

— Я відвезу тебе.

— Ще чого! Ти пив.

— То хоч візьмімо моє авто.

Блумквіст сповільнив ходу й повернувся до Нідгема.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ми допомогли один одному.

— Ловіть свого гакера самотужки.

— Я не маю повноважень будь-кого ловити.

— Окей. І де твоє авто?

Дорогою до Едової заорендованої машини, яка стояла біля Національного музею, Блумквіст квапливо пояснив, що їм доведеться їхати на шхери, на острів Інґаре. Він також повідомив, що вказівки щодо подальших дій дістане згодом і має намір мчати туди, забувши про всі обмеження швидкості.

Розділ 26

24 листопада, ранок

Авґуст закричав, і тієї ж миті Лісбет почула кроки, швидкі кроки вздовж короткої стіни будинку. Діставши пістолета, дівчина схопилася на ноги. Почувалася вона жахливо, але просто не звертала на це уваги. Поспішивши до дверей, Лісбет побачила кремезного чоловіка на терасі. На якусь мить вона подумала, що має перевагу — одну запасну секунду. Проте картина драматично змінилася.

Незнайомця не спинили навіть скляні двері. Він пройшов просто крізь них, тримаючи пістолета напоготові, і блискавично вистрелив у хлопчика. Лісбет відповіла на вогонь або, можливо, вистрелила раніше — вона не знала. Вона навіть не зовсім усвідомила, коли саме метнулася до чоловіка. Пам’ятала лише, що напустилася на нього з приголомшливою силою, а тепер лежала на нападникові зверху біля отого круглого кухонного стола, де щойно сидів малий.

Не вагаючись ані секунди, Лісбет вдарила чоловіка своєю головою. Удар вийшов такий потужний, що їй у голові аж загуло. Хитаючись, вона звелася на ноги. Усе помешкання ходило ходором, а на її футболці була кров. Невже в неї знову влучили? Думати не було коли. Де Авґуст? За столом нікого. Самі олівці, малюнки, палички крейди та приклади з простими числами. Куди, в біса, подівся малий? Лісбет почула хлипи десь коло холодильника — так, хлопчик сидів там і тремтів, притиснувши коліна до грудей. Очевидно, він устиг кинутися на підлогу.

Лісбет уже хотіла була підбігти до малого, аж тут до її вух знадвору долетіли нові тривожні звуки — приглушені голоси і хрускіт гілок. Сюди наближався ще хтось. Не можна гаяти ані хвилини. Їм треба вибиратися звідси. Якщо це сестра, то тягне за собою купу народу. Так вона робила завжди. Лісбет діяла сама, а Каміла збирала цілу компанію. Тому треба, як колись, бути спритнішою й розумнішою. Лісбет, ніби в променях спалаху, побачила перед собою навколишню місцевість, а за мить метнулася до Авґуста.

— Ходімо! — скомандувала вона.

Авґуст не ворухнувся. Він неначе прикипів до підлоги. Тоді Саландер швидким посмиком підняла його, і її обличчя спотворила гримаса. Кожен рух завдавав їй нестерпного болю. Але вони мусили тікати, і Авґуст, очевидно, теж це зрозумів. Він показав, що може бігти й сам. Підскочивши до стола, Лісбет схопила свій комп’ютер, і вони з Авґустом помчали до тераси, оминаючи напівпритомного чоловіка на підлозі, що силкувався встати й схопити хлопчика за ногу.

Саландер задумалася, чи не вбити цього типа. Однак лише сильно копнула його в шию та в живіт і якнайдалі відкинула його пістолет. Потім вони з Авґустом перебігли терасу й попрямували вниз крутим кам’янистим схилом. Раптом дівчина згадала про малюнок. Вона не бачила, скільки хлопчик встиг намалювати. Може, варто повернутись? Ні, інші будуть тут з хвилини на хвилину. Треба тікати. І все ж… той малюнок був своєрідна зброя й причина цього божевілля. Лісбет лишила