Читати книгу - "Світло в серпні"

— Оце так, — озвався він. — Так-так-так. Це ж бо Ліна. — Вона спостерігає, як Браун силкується витримати її погляд, втримує свої очі, як коней, немовби знає, що коли знову зірвуться, то вже не вдасться їх осадити, повернути назад, а тоді він пропав. Майже відчувала, як його доведений до відчаю, перестрашений розум ненастанно кидається то туди, то сюди, шукаючи потрібних слів для язика й голосу. — Не хто інший, як Ліна. Ото ж то. Значить, ти дістала від мене листа. Я, щойно приїхав сюди, то одразу надіслав його, в минулому місяці, коли облаштувався. Думав, що загубилася ця записка… Один парубійко, не знаю його імені, сказав, що передасть її… На вигляд не дуже надійний, та довелося повірити. Я подумав, передаючи йому десять доларів для тебе на дорогу, що він…

Голос завмер десь далеко від розпачливих очей. Вона досі бачила, як шарпається й шарпається його розум. Без жалю, без будь-якого почуття спостерігала серйозним, незблимним, нестерпним поглядом, спостерігала, як він метушиться, шамочеться й викручується, аж поки нарешті покидають його, вже оголеного перед правдою, жалюгідні рештки гордості, вироджені до бажання виправдатися. Ось тоді Ліна заговорила — тихо, спокійно, холодно.

— Підійди сюди. Підійди-но. Та не вкусить тебе дитина. Не дам їй цього зробити.

Він рушив. Ішов навшпиньки. Вона це помітила, хоча вже й не дивилася на нього. Просто знала, як і те, що він у незграбній боязкій пошані стоїть тепер над нею та заснулим немовлям. Як і те, що він ніяковіє не перед дитиною й не через неї. Знала, що він навіть не подивився на сина. І досі бачила, відчувала, як шарпається й шарпається його розум. «Удаватиме, що не злякався, — думала Ліна. — Набереться безстидства брехати, що не боїться, так само як раніше набирався безстидства боятися за те, що набрехав».

— Ну й ну, — сказав він. — Ось як воно склалося. Нічого собі.

— Так, — відповіла вона. — Може, б ти сів?

Стілець, який підсунув Гайтавер, досі стояв край ліжка. Браун уже це зауважив. «Для мене приготувала, — подумав він і знову вилаявся безгучно, зацьковано й люто: — Розсучі сини. Розсучі сини». Однак коли сів, на його обличчі нічого не відображалося.

— Отак-то. Ось ми й знову разом. Як я й задумав. Давно б уже все підготував для тебе, та тільки останнім часом був дуже заклопотаний. Ага, до речі, згадав… — Він знову рвучко, по-конячому сіпнув головою. Ліна не дивилася на нього.

— Тут є священик, — мовила вона. — Він уже мене навідав.

— Чудово, — відповів він. Голос був гучний і сердечний. Ось тільки і сердечність, і тембр видавалися такими ж ненадійними, як і звук слів, що канули, не залишивши після себе нічого, навіть чіткої думки, щоб почути її й повірити чи не повірити. — Це чудово. Ось тільки залагоджу всі ці справи… — Дивлячись на Ліну, він рвучко повів рукою, ніби обіймав щось невизначене. У нього був порожній, безглуздий вираз обличчя. Очі дивилися вкрадливо, насторожено, потайно, і досі в їх глибині таївся відчай зацькованого звіра. Але вона не дивилася на нього.

— Де ти тепер працюєш? На деревообробній фабриці?

Він задивився на неї.

— Та ні. Я звільнився. — Його очі стежили за нею. Здавалося, вони належать не йому й не мають нічого спільного ні з ним самим, ні з тим, що він робить і каже. — Гарував там по десять годин на добу, як той задрипаний нігер. Навертається мені тут одна прибуткова справа. Не те, що оці злиденні грошí — п’ятнадцять центів за годину. А як тільки впораюся, залагоджу кілька дрібниць, отоді ми з тобою зразу й… — Гостро, напружено, потайки його очі скоса спостерігали за її похнюпленим обличчям. Знову Ліна почула слабкий, але різкий звук, коли він шарпнув головою. — Ага, мало не забув…

— Лукасе, коли це буде? — не поворухнувшись, запитала Ліна. І почула, відчула безмовну непорушність, завмерлу тишу.

— Що саме буде?

— Ти ж знаєш. Про що ти говорив. Там, удома. Все б нічого, якби я була одна. Я б не мала нічого проти. Але тепер зовсім інша річ. Тепер мені є чого перейматися.

— А, ти про це, — сказав він. — Про це. Не турбуйся. Дай мені провернути цю справу й запопасти грошенята. Вони мої по праву. Жоден із цих лайдаків не посміє… — Він затнувся. Підвищив був тон, неначе забув, куди потрапив, і став розмірковувати вголос. Тепер заговорив тихше: — Покладися на мене. І не переймайся. Ти ж ніколи через мене не мала клопоту, га? Скажи.

— Так. Ніколи не мала. Я знала, що можу на тебе покластися.

— Атож, знала. А ті паскуди… ті… — Браун підвівся із стільця. — Ой, я ж геть забув…

Ліна не глянула на нього й нічого не сказала, коли він стояв над нею, дивлячись тим самим зацькованим, відчайдушним і настирним поглядом. Немовби втримувала його тут і знала про це. І про те, що свідомо, добровільно відпускає його.

— Ти, мабуть, тепер дуже зайнятий.

— Правду кажучи, так. Стільки всякої всячини голову завертає, а тут ще оті сучі сини… — Тепер Ліна дивилася на нього. Бачила, як він зиркнув на вікно в задній стіні, а тоді оглянувся на зачинені двері. Перевів погляд на неї, на її поважне обличчя, яке чи то нічого не відображало, чи то навпаки — все, що тільки можна знати. Знизив голос: — Маю тут ворогів. Вони не хочуть, щоб я дістав те, що заробив. Отож я змушений… — І знову вона ніби втримувала його, змушуючи й випробовуючи на останню брехню, проти якої повставали навіть жалюгідні рештки його гордості; втримувала не палицею й не шворкою, а чимсь таким, що відмітало всю його брехню, як сміття, як упале листя. Але ні слова не зронила. Просто дивилась, як він іде навшпиньки до вікна й безшумно відчиняє його. Тепер і він глянув на неї. Напевно, вважав себе вже в безпеці, гадав, що вдасться вискочити у вікно, перш ніж Ліна простягне руку, щоб доторкнутися до нього. А може, озвалися жалюгідні залишки сорому, як ото хвилину тому — залишки гордості. Бо ж коли він оглянувся на неї, з нього немовби на мить злетіло покривало брехні й базікання. Мовив майже пошепки: — Там надворі вартовий. За дверима чекає на мене. — І виліз крізь