Читати книгу - "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман]"

Замість простої відповіді на просте питання й виразне обвинувачення Куліш ухилявся в фікції уявлених абстракцій, хоча на його відповіді є й присмак легкої іронії.

Єдине, в чому мав рацію Куліш, — де, коли він у відповідь на закиди, аргументував до жіночої чутливости. Тут він намацував певний ґрунт, але він сам щонайменше будь-коли вважав на чутливість і покладався на неї. Згадаймо його взаємини з Милорадовичівною й його листи до неї: там є все — і модне штірнеріянське перетворення байронічного прометеїзму, і гіркі жалі, і скорботний сум, і патетика національного месіанізму — і водночас повна неуважність до жіночого серця.

Справляє враження й останній абзац відповіді: перед Глібовою Куліш становить виразні вимоги. Вони категоричні. Вони ясні й прості. Куліш писав:

— Як грубо Ви розумієте мене, коли могли написати слова «но Ваше велике самолюбство»… Я гадав, що жіночий розум ясніший від чоловічого через причетність жіночого серця — і тут помилився. Ви питаєте: кого я люблю? Та кого ж мені любити, скажіть? Я вже писав, що люблю свій ідеал істини, добра й красоти, і тому, що всього цього єсть потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох, особливо тих, кого менше знаю. Але кого я маю намір покохати? Це питання для мене надто мудре. Проте відповідаю: я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я нездібний ні на що пошле, і котра поважала б свободу взаємин так, як я її поважаю.

6

Із Туреччини, з Дунаю Куліш повернувся до Одеси і звідтіля 29 липня 1861 р. написав листа до Глібової. Цей лист — типовий для Куліша лист хитань і сумнівів: їхати чи не їхати, стріватись чи не стріватись, продовжувати кохання чи обірвати і, обірвавши, віддатись у хуторному затишку літературній праці?

Якоюсь виснаженою втомою віє від цього Кулішевого листа. Радісної збуджености вистачило в нього тільки на якийсь місяць минулого року, а тепер «догорели огни, облетели цветы». Кулішеві хотілося б поїхати до Чернігова, але йому над міру важко зустрічатись із людьми.

— Я зовсім не придатний для суспільного життя! — пише Куліш у своєму одеському листі до Глібової з 29 липня 1861.

Він не їде до Чернігова, не хоче їхати, мовляв, через те саме, що люди його стомлюють, дратують, що вони огидні для нього і він для них.

У листі року 1861 Куліш повторює те, що писав ще в 40-ві роки в своєму «Щоденнику». Згадавши якось про пораду Плетньова, щоб не товаришував з нерівнею, Куліш приймає цю пораду як «идею, важную для всякого молодого таланта» і кидає слідом таку увагу:

— В самом деле, что меня воспитало лучше других, если не то, что я всегда чуждался своих товарищей.

«Характерна, — нотує С. Єфремов, — вже й ця певність Кулішева, що він „лучше других“, але надто цікава нам ота думка про доброчинний вплив одчуження од товаришів, од товариства взагалі. Це зовсім не дрібниця, оця по дорозі й ніби випадково кинута увага. Ні, це те насіння, може, мале й непомітне, на зразок гірчичного зерна євангельського, з якого виросло, проте, величезне дерево. Вся причина в тому, що антигромадською людиною Куліш був із самого початку своєї громадської діяльности, і ця антигромадськість так промовисто проскочила в цитованому допіру вихвалянні принципіального відчуження від людей»[45].

Ця антигромадськість, це відчуження стає лейтмотивом Кулішевого листа до Глібової. Оцією самотньою відокремленістю своєю, відлюдкуватістю вдачі Куліш аргументує відмовлення їхати до Чернігова.

Куліш писав:

— Дуже хотілося б побачитись з Вами, але, як згадаю, що для цього повинен опинитись у кублі шиплячих гадюк, то й серце холоне. Чи не краще продовжувати розпочаті твори? За кордоном я багато читав, бачив і думав. Тепер хочеться писать. Навіщо себе мучити, коли так легко забути про всіх своїх клеветників і всією душею віддатись своєму ділу. Я не можу не почувати, яка атмосфера оточує мене, і це отруїть для мене всі втіхи, що випадково припадуть на мою долю.

— Життя, — пише далі Куліш у тому ж таки листі, — й без того коротке. Навіщо ж псувати його прикростями, яких можна уникнути. Та й що я привезу Вам, окрім серця, що нудьгує? Навіщо нам бачитись? Яку радість я винесу з побачення? Наперед знаю, що внаслідок лишиться один сум. Чи не краще жити в тому світі, куди не мають приступу люди з прокаженими язиками? Уже від одного цього листа мені стає боляче. Що ж було б, коли б я поїхав у Чернігів? Може, я зречусь взагалі України.

Отже, проголошується зречення людей, коханої жінки, України. Куліш стверджує свою ізольованість, свою відокремленість. Він не може перемогти свого нахилу тікати від людей.

«Цією рисою (відчуженість від людей) зручно пояснити всі помилки й непевні вчинки Кулішеві, починаючи з його особистих стосунків до людей-приятелів, як Шевченко, Костомаров і інші, та людей коханих, як Марко Вовчок, і кінчаючи актами громадської ваги — отією службою в Польщі на обрусительній роботі, перекінчицтвом, суцільною апостазією, борсанням у непримиренних суперечностях, вічною позицією між Сціллою й Харібдою, що отруїла йому життя й зробила з його, кінець кінцем, мученика, а разом і цілком антигромадську людину»[46].

Куліш рвав із Глібовою через інстинктивне відчуження від людей, через відлюдкуватість своєї вдачі[47].

І в тому ж листі з 29/IV Куліш писав Глібовій:

— Не нарікайте на мене. Мені так краще [не їхати]. Навіщо ж, задля уявлених радощів (насправді їх зовсім нема) пускаться на безсумнівні важкі страждання? Вам буде боляче читати цього листа, але коли б я приїхав, то бачити мене було б ще болючіше. Я зовсім не гідний для громадського життя. Мені залишається тільки самота й праця.

— Коли я й поїду куди, то хіба в такі місця, де мене зовсім не знають, і то лише на те, щоб бачити смиренну природу українську і стріватись із різними простонародними особами; але певніше, що я віддамся уперто праці місяців на два й поїду в Петербург для інших праць. Пишіть до мене прямо на моє ім’я в Полтаву, і тільки. Ваше становище мене цікавить. Сумно, а хочеться знати й найсумніше.

Справді, чи варто нервуватись, турбуватись, коли кохання надто ілюзорне почуття, коли радість кохання є тільки уявлена радість — та чи й