Читати книгу - "Хроніки Південного"

А ще я згадав про те, як ми рахували шви на козирках кепок. Згадав, як важливо було купити у валютному магазині оригінальні касети BASF, AGFA, TDK. А ще раніше я міг відкрити записник і там писати: Chigago Bulls, Coca-Cola, NBA, BMW, NIKE, Adidas, Sony. Цим усім були обписані наші рюкзаки, шкільні парти, стіни, лавки у дворі, м’ячі, нефірмові джинсовки. Писали це на футболках, кросівках, шапках. Усе мало бути маркованим фірмовими знаками, бо вони були дивом самі по собі. Ти міг грати у баскетбол будь-яким м’ячем, але коли твої руки торкаються до Spalding NBA, ти вже проходиш, як Ісус по воді…

Купити не підробку було без шансів. У найкращому випадку можна щось знайти в секонді або пригнати п’ятнадцятирічний БМВ. Але кого цікавлять оригінальні речі з других рук? Вони вже вживані, вичавлені, потерті. Вони повністю втратили свою магічну силу, що затягує в загадковий коловорот. Як затягував Мачерніс або Гессе. А потім миришся з тим, що оригінальні речі для тебе недосяжні, бо ти живеш у Шяуляї. У Клайпеду через порт, звісно, щось потрапляє, але до нас — ніколи. Та згодом заспокоюєшся. Коли добре пороздмухувати, всі ми — копії Бога. Та не хочеться про це думати, оскільки це нічого не змінює.

Я, мабуть, справді змирився з тим, що довкола нас самі підробки. Справжні речі часом аж спантеличують. Як-от ті справжні італійські піци. Або той князь Мишкін. Виникає бажання їх переробити на свій лад. Іноді я переконував себе, що підробка навіть краще, бо можна самому переробити її під себе, як тільки забажаєш. Коли обшити рюкзак матерією так, як хочеш сам, він стає оригіналом. Слово «оригінал» має багато значень — єдиний, неповторний. Проте я ніколи не думав, що не лише матиму самі підробки, але й сам потраплю в підробку. В тому сенсі, що ніяк не зможу з’ясувати, як усе насправді. І буде здаватися, що всі інші говорять, як їм вигідніше. В мене здали коліна і серце, однак лікарі кажуть, що там нічого нема. Як змиритися з тим, що ніколи не дізнаєшся правди про те, де тепер Моніка, і що вона думає про тебе, і як там усе було насправді? Так ніби про якесь чудовисько Лох-Нессу — воно є, але ніхто нічого не бачив і не знає.

Нехай вона буде відьмою, крові ж не п’є. Але те, що її батьки дебіли, це факт. Єдиний, в якому я переконаний. Проте це мені нічим не допоможе. Я ж казав, що в цілому я справедливий. Я завжди за правду піду до кінця. А Робін Гуд мені подобається, бо він за справедливість. Тому вся ця історія мене шалено дратує, а наїхати нема на кого, адже залишилось дратуватися тільки щодо одного відомого факту — батьків Моніки. А де справедливість? Самі нічого не досягли, а на доньку тиснуть. З її братка нічого не вийшло, то тепер на Моніку вся надія.

Коли добре прикинути, то зрозуміло, що моя ситуація, можливо, не така вже й виняткова. Ми ж усі виросли в країні, де в принципі нічого доброго не було, не кажучи вже про оригінальні речі. «Побєда» здерта від американців. «Волга» також. А «жигуль» від італійців. А маскарад із запором просто смішний, здається, його теж здерли з італійців — і відколи італійці роблять найкращі машини? Діда Мороза і того здерли з Санта Клауса. Мультик «Ну погоди» — найкращий радянський мультик — здертий з «Тома і Джері». «Буратіно» теж і «Доктор Айболит», що був доктором Дулітлом. Ви пробували колись відрізнити моторолери «Вітка» і «Веспа»? Відрізнили? От і я — ні. Я так думаю, що навіть радянські лагєрі в Сибіру теж здерли у Гітлера. Правда, калашникова самі змайстрували, хоча я чув, що не без допомоги німців. Тепер з’явились нові рускі, котрі почуваються круто, але чим вони здивують, коли вже були Аль Капоне і схожі на нього, які оспівані у «Хрещеному батькові». А джинсів з колою не змогли навіть вкрасти. Головне було першими опинитися в космосі. А що робити в тому космосі з голою дупою, зі склянкою газованої води в руках і піонерським оселедцем під шиєю? Може, витягти гру, де вовк яйця ловить, і чавити? Бо вони не лише компа не спромоглись зробити, вони навіть і цю гру сперли у Nintendо. Усі ці речі здаються справжніми, коли про них нічого не знаєш.

І коли Моніка мені усміхалася, теж здавалося, що по-справжньому. 


Шяуляйський залізничний вокзал. Давно вже тут немає базару з українцями. На тому місці стоїть лише старовинний локомотив, який ніколи нікуди не їде. Я майже заздрю йому, бо їду до Клайпеди. Порівняння з Далі у Вільнюсі мені не допомогло. Мої торби повнісінькі, як у часи, коли я ганяв з ковбасами та хлібом. Тепер вони напхані моїми лахами, салом, банками м’ясних консервів. Однак найбільше важить моє хвилювання, геть як у тому вірші про залізничну станцію Радаускаса. А ще записка від Моніки. Я напередодні виїзду знайшов її у своїй поштовій скриньці. Записку відправили не поштою, а вкинули просто так. Одразу навіть не розповідав про це, оскільки й зараз не знаю, що розповісти. Краще прочитаю:

Мій любий, Рімасе!

Не існує слів, які переконали б тебе, як важко мені писати цей лист.

З тобою відчула інший бік життя, з тобою разом мені було набагато легше переступити певні пороги. З тобою я почувалася у безпеці, могла зруйнувати межі, за які так хотіла вирватися. Я відчула подих свіжого повітря у своєму іноді затхлому підконтрольному житті. Ми ще молоді і все у нас попереду. Я завжди буду згадувати тебе. Лише добром, а точніше — гарно.

З любов’ю,