Читати книгу - "Важка весна"

там, де вона декламувала йому про мрійливі сади; але водночас був серйозний, мов тієї миті, коли вони з Нікосом поверталися від покійника. Хіба саме такі люди, як Нікос і він, не приречені на повну самотність? Мабуть, Нікос мав рацію, всупереч усьому треба знову почати цінувати години та дні; думка, що мрії знайдуть своє втілення в повоєнному світі, була ілюзією, видимість якої вони відчули, коли на мить прорвалася завіса порожнечі.

А коли автобус минав знайомі поля, він побачив її — як вона гризла зелений стручок — і йому враз захотілося підійти до шофера і попросити зупинитися, мовляв, забув щось дуже важливе. Натомість лише витер туманець зі скла, автобус уже мчав до ріки, що звивалася серед замерзлих полів.

LIV

Холодний свинець грудневих хмар і владнання справ із розсіяними службовцями дали відчуття реального дотику з діловим містом серед зими. Мусив довести, що він — справді він, і що справді народився коло моря, а не на вершечку гори. Він стримував себе, щоб не засміятися у вусате обличчя чоловіка за письмовим столом, і водночас прощав йому його бюрократичне єство, бо зволікання з від’їздом збільшувало ймовірність зустрічі з Арлеттою.

Звісно, він шкодував, що вдома опиниться на день пізніше, але радість, яку відчував від того, що не може поїхати відразу, була захищена від докорів сумління консульськими параграфами. І оскільки надія ще раз побачити її пов’язувала його з терасою, лежанками та Івом, він зателефонував Лебону.

Завдяки старовинній штукатурці і білим халатам лікарів санаторійна їдальня нагадувала про Пастера. Вони змушені були розмовляти голосно, щоб перекричати гамір численних столів. І сусідство з неврівноваженими пацієнтами аж ніяк не впливало на добрий настрій чоловіків у білих халатах; так що запрошення на обід у психлікарню анітрохи не видавалося дивним, і така зустріч із повоєнною атмосферою великого міста, незважаючи на свою символічність, не була неприємною. Тим паче, що Лебон був утіленням ввічливості, і коли згодом повів його до свого кабінету, вони йшли, немов колеги по професії, які обговорюватимуть суперечливі діагнози.

— «Ти його вже не носиш, бо непристойно погладшав», — зауважила сьогодні зранку мама, — сказав Лебон, коли витягав із шафи грубе сіре пальто, і його завжди спокійне обличчя виглядало трохи збентеженим.

— Коли приїдете додому, віддайте його комусь.

Але щоб урятувати лікаря зі скрутного становища, він не дав йому закінчити думку, хоча й сам здивувався з простоти, байдужкуватості своїх слів:

— Дякую, докторе! Прекрасне пальто, мене не впізнають у ньому.

І на вулиці справді відчував, що не впізнає себе. В теплі подарованого пальта мав відчуття, що закутаний у щось нещире, щось чуже, хоча сукно давало благословенний прихисток його тілу. І привиділася йому ранимість тіла в дірявому одязі на студеному морозі, і бачив Круппові вагони, чотирикутні ящики, які везли трупи крізь сніг і ніч. На тлі цих візій грубе пальто, що прикривало його коліна, і піднятий комір, що кутав його вуха, здавалося казковим предметом. Звісно, твердив собі, зараз він іде повз паризькі крамниці, він уже не там, і знав, що вдячний Лебону і його мамі, та все ж був замало подивований. Ніби це було якось природно, що раніше не мав пальта, а тепер має.

І знову себе переконував, що це дарунок щирого серця подорожньому, який врятувався від погибелі; але це не було справжнє емоційне переживання добра. Просто зараз він був одягнений у пальто, а можливо, за годину чи дві буде вже знову без нього. Так само без пальта, голі та босі, на снігу — завтра, післязавтра чи через рік можуть опинитися і доктор, і його мама...

І відганяв ці думки від себе, і казав собі, що їх приносить свинцеве небо, і ще глибше засунув долоні в глибокі кишені. Йому було байдуже, що навколо нього Париж. Міг бути і Галле, і Мюнхен. Існували лише мороз і безсенсовість усього. Людська історія, для якої пам’ять нічого не вартує, а тому вона ніколи не стане дорослою. Але вже наступної миті добре знав, що подолає цю безсенсовість — це питання часу, коли він знову почне усвідомлювати, що думає про неї, і що саме через неї сів у метро, яке їде до вулиці Ріше, де знаходиться «її» готель.

LV

Тепло, яке йшло від батареї, було для ніг, — мов тепла дружба, ненав’язлива, але водночас благодатна. Він був уже не в тій кімнаті, з якої відкривався вид на мансарди, він не хотів її. Це вікно виходило на вулицю Ріше і по той бік густої сітки жовтих занавісок здіймався гул транспорту. Він спеціально вибрав кімнату з вікном на вулицю, щоб їй, якщо вона, звісно, приїде, не перешкоджав спогад. Усвідомлюючи, що справді чекає на неї, він глузував сам із себе, немов батько, який прокидається вночі від того, що його покликала донька, але коли прокинеться повністю, розуміє, що вві сні розмовляв із покійною дитиною. Але, можливо, вона все-таки приїде.

І добре, що в своєму розпорядженні він мав іще завтрашній день, хоча й опирався думці, що ще багато годин залишатиметься заплутаний у павутині неясності, сп’янілий від опіуму, без якого не може. Але, можливо, кохання — це щось більше? Коли минає сп’яніння, речі знову стають такими, як завжди. Минулі місяці були для нього привидами, закутаними в далекий прозорий туман, який змінив обриси предметів. Бо зруйнувалося все, що він будував. Зруйнувалося, у цьому не варто було сумніватися. І оскільки була ця думка такою вражаючою, мов тиша в обценьках таборового колючого дроту, він мимоволі сягнув за аркушами пожовклих записів і автоматично почав