Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Перейшовши залу, вона взяла в передпокої одну із свічок, що там горіли. Дені йшов услід за нею.

— А я тоді нащо? Я ж залишаюся тут, із тобою, Розо.

— Ти?

Тримаючись за поручень, Роза знизала плечима. А хіба в любовних знегодах можуть зарадити нам родичі? Ніхто ще ніколи в таких речах не знаходив допомоги ні в батька, ні в брата, ні в сина. Коло нашого пекла для них закрите. Роза ніжно любила Дені, проте він нічим не міг їй зарадити. Тепер Дені зрозумів: цей розрив не зблизив його з сестрою, навпаки, віддаль між ними ще побільшала. Страждання, яких завдав їй Робер, оточило дівчину бездонною прірвою; відчай її був безмежний, як море… Дені не залишалося нічого іншого, як простертися на піску й дивитися на її страждання.

Повертаючись додому, П'єр сам із собою розігрував сцену розмови з братом, вимагаючи в нього пояснень. Ні, він не чекатиме ранку: він увійде до кімнати цього негідника, розтермосить його і тут же скаже йому… Але що казати? О, ще є час обміркувати. Відкинувши голову, він дивився в нічне небо. Місяць, схиляючись на захід, затьмарював останні зорі. Хлопцеві здається, що він ніколи не добереться додому. Аж нарешті стукіт коліс будить сонце передмістя. Тьмяні, як нічники, ліхтарі скупо освітлюють занурені в сон невиразні будинки; подекуди окреслюється чорний прямокутник одчиненого вікна. У підворіттях стоять скриньки з покидьками, дожидаючи, коли під'їде сміттяр.

Показався похмурий фасад будинку, де народився П'єр і де він виконає те, що задумав. Він без стуку ввійшов до Роберової кімнати і, ще не засвітивши свічки, збагнув — там нікого нема: П'єр побачив застелене ліжко, прибраний стіл. У кімнаті пахло, як завжди, тютюном і парфумами, а ще тхнуло якимось звірячим духом, що запам'ятався йому ще з дитинства. Доведеться чекати — звір, де б він не полював цієї ночі, зрештою повернеться до свого лігва.

П'єрові дуже хотілося спати, проте він вирішив діждатися брата. Щоб не заснути в глибокому м'якому кріслі, де він, бувало, часто скручувався калачиком, П'єр заходився рахувати візитні картки, що їх витяг із піддзеркальної шухлядки, а потім став обмірковувати звинувачувальну промову, яку мав виголосити. Та ні, краще здатися на натхнення. Але важко боротися зі сном. Очі самі заплющуються. Кілька разів долинали з вулиці кроки перехожого — ось-ось вони затихнуть перед парадними дверима. Чути було, як наближається екіпаж, нібито зупиняється біля дому — але сумне цокотіння копит мало-помалу даленіє. П'єр поволі забував мету свого очікування; в пам'яті зринали рядки з «Аттіса». І тут — чи не ганьба? — йому сяйнула несподівана ідея: Кібела обертає Аттіса на молоду сосонку — і то не з почуття помсти за невірність, а тільки для того, щоб вона вічно володіла ним, а він володів нею, щоб вони стали нероздільні, як дерево із землею… І так, замріявшись, П'єр далі й далі відходив від Аттіса, від Робера, від Кібели, від Рози.

Під дверима почулися нерішучі кроки, які П'єр легко впізнав би, та він їх уже не чув. Ще з порога побачивши, що П'єр, припавши щокою до підлокітника, спить у кріслі, Робер спершу хотів утекти. Але навіщо? Як не крути, а доведеться витримати сутичку з оцим несамовитим. Хто ж йому про все розповів? Робер уже зробив рух — розбудити П'єра, — та раптом завагався. Тут він побачив себе у дзеркалі шафи. З обличчя не видно, як він провів ніч. Очі не запухли, такі, як звичайно. А що помітно на яснім чолі? Сяйво зорі, пробиваючись крізь жалюзі, ряхтить у рудім волоссі. На даху затуркотів голуб. У сквері Пей-Берлан зацвірінчали горобці. П'єр, розтуливши губи, спокійно дихав. А Роза — чи спить вона? Чи стало їй сили зірвати з себе одяг і впасти на ліжко? Може, П'єр узнав щось про неї від Дені? То, може, сталось якесь нещастя?

— П'єр! — зненацька гукнув Робер. — Що сталося?

Хлопець розплющив очі, глянув на брата відсутнім поглядом, ласкаво всміхнувся йому, та раптом, усе згадавши, крикнув:

— Погань!

Робер ніби не чув. Він допитувався, чи знає брат що-небудь про Розу. П'єр устав.

— Я її бачив, я провів її до Леоньяну. Не хвилюйся, вона жива-здорова і майже спокійна. Перед тим, як піти од вас, я хочу сказати, що зневажаю тебе, що зрікаюся…

— Вгамуйся, П'єре! Все це, любий, гучні слова.

Робер з підсвідомого почуття самозахисту заговорив голосом, у якому відчувалися ніжний смуток і теплота. П'єр одразу ж розм'як. «Нехай-но я скажу старшому братові, він тобі дасть», — пригадалося йому, як він п'ятирічним хлоп'ям казав, коли старші шибеники його лупцювали. «Нехай-но я скажу старшому братові», — завжди захищався він своїм «старшим», маючи на увазі не Гастона, а Робера, чийого благального погляду він не міг зараз витримати; ще змалечку він обожнював Робера, «такого дужого, такого великого, такого гарного». І досі в його очах світилася така сама, як і в дитинстві, ласка та лагідність.

— Навіщо ти отаке вчинив? — з болем запитав П'єр.

Робер винувато розвів руками і щось промимрив, а коли П'єр мовив одне слівце — «гроші», той лише знизав плечима:

— Ні, П'єре… Ти зрозумій…

Але як може зрозуміти й простити вісімнадцятирічний суддя цьому жалюгідному двадцятитрьохрічному молодикові його нікчемність, приховану під такою врівноваженістю й силою? Робер багато передумав минулої ночі. Голова його ніколи не бувала така світла, як у тих веселих місцях, у тій веселій компанії. Саме середовище суспільних покидьків звільняло його від усякої стриманості; цей розслаблений дженджик почувався вільно тільки в товаристві жінок, які вже нікого не бачать і не розрізняють своїх випадкових клієнтів.

Отже, Робер довго міркував над своїм вчинком. Він міг би відповісти братові: «Звісна