Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Ще раз кидаю погляд униз. Над оксамитом розпливається темна пляма. То дим від вогнища біля куреня, маяк, що не мусить згаснути, бо саме там, на самоті з джунглями, залишилися мати та Єржі. Я наносив величезну купу хмизу, його вистачить на кілька діб.

Махаю рукою. Від цього руху мене заносить убік. Випроставши тіло, набуваю горизонтального положення і запускаю ракети на повну потужність. Та скоро доводиться гальмувати, бо повітря аж шматує легені.

Часом мені здається, неначе я нерухомо повис під блакитним куполом. Лише стрічний потік продуває наскрізь, від голови до п’ят, силкується зірвати з мене залишки одягу, хоч я і так не відчуваю його на собі. Навіть удома, узимку, мені ще не доводилося так мерзнути. Щелепи відбивають неслухняний танок, зуб не трапляє на зуб. Затуляюся ліктем, щоб хоч якось захистити обличчя. Очі повні сліз. Та я не можу не дивитися на сріблясту нитку, що простяглася на зеленому безмежжі, вона неначе гіпнотизує мене.

Ріка наближається повільно, майже непомітно. Нитка поволі перетворюється на вузеньку стрічку, між синню побережного лісу та водою виникає жовтувата смужка піску. На воді помічаю якусь крапку. Вона залишає за собою довгий світлий слід. Корабель? Якщо мене не зраджує зір — так, то корабель. Значить, це Вачуайо! Бо в цій місцевості немає інших судноплавних річок.

І тут на металевому щитку, над кільцями, загорається яскраво-червона зірка, спалахує тривожним пульсуючим сяйвом. Ось воно… Те, чого я найбільше боявся, про що намагався не думати в польоті. Сигнал попередження. У мене в запасі півтори милі. Ракетний заряд вичерпується. Я протримаюся в повітрі ще кілька хвилин. І все. Невже не дотягну до ріки?

Вітер висотав з тіла останні крихти тепла. Ноги як колодки, я їх не чую, в голові бомкають дзвони. Ракетні касети от-от спорожніють. Невже не долечу? Ріка ж так близько… Я вже бачу, як розбігаються на два боки гребенясті баранці. На середині широкої ріки пливе невелике судно.

Палуба вилискує, як помита. Під строкатим тентом, у кріслах — жінки в білому, смагляві чоловіки. Над водою лине музика.

Першим мене помічає матрос, кучерявий негр. Показує в небо рукою, вигукує щось і кидається до пасажирів. З-під тента вибігають люди. Голови задерті догори, на обличчях подив, замішання і переляк.

У ту ж мить відчуваю, як все зненацька перемінилося. Тіло наливається вагою. Смикаю на щитку кільця, але нездоланна сила тягне мене униз. Пояс вже не діє. Я падаю каменем. Перед очима проноситься борт судна. Я встигаю вдихнути в себе якомога більше повітря, і од міцного удару об воду паморочиться в голові.

Борсаюся, безладно товчу руками і, ледве не захлинувшись, вихоплююсь на поверхню.

На кормі судна з’являється тонконога постать, хтось невисокий у білому костюмі з розгону шубовснув у воду. За ним ластівкою зривається за борт негр-матрос.

Кучерява голова зринає побіля мене. У негра в зубах ніж, він перехоплює його в кулак, до пояса вискакує з піни та бризок. Чорна рука з лезом замахується. Панічно кидаюсь убік, захлинаючись теплою річковою каламуттю. Тут я відчуваю на грудях холодний дотик, щось слизьке обвивається навколо тіла, притискає правицю до ребер, аж хрумтять суглоби. Сталь ножа встромляється у воду, темна потвора відпускає мене, розгортається, тіпається у вируючій воді. Лускатий хвіст, зметнувшись над піною, шмагає мене навскіс по спині. Вжахнувшись, я роблю відчайдушну спробу відпливти від водяного страховиська. Кількаметрове тіло анаконди мляво здригається, зникаючи під водою. Білозубий негр востаннє, навздогінці їй, занурює руку з лезом у піну.

Ще одна голова витикається з хвиль. Вона лисніє справжнісіньким золотом. З моїх грудей виривається крик. До мене пливе наввимашки… Рудий Заєць.

Бризки летіли віялом з-під долонь Єржі. Вона кропила мене щосили, а я лише вдоволено муркотів, підставляючи плечі сонцю і прохолодним струменям, що падали на мене і на пісок.

— Вставай! Та вставай же! Я хочу ще поплавати, а він лежить…

— Пливи. Я тебе наздожену.

Вона ображено наморщила носа, не витримавши, засміялася, ще раз хлюпнула на мене водою. Відбігла, з розгону стрибнула з крутого берега. Засмагле тіло занурилось у прозору гладінь. Виринула Єржі далеченько, лягла на спину, і течія повільно понесла її вниз.

Десь вище над Дніпром нещодавно пройшов дощ. Синя хмара відступала в степ, а осторонь проти неба барвами вигравала райдуга. На протилежному боці, де фарватер пролягав понад берегом, з’явився електрохід. На палубі стояли люди, махали руками. Я заплющив очі.

… Чиїсь руки, мабуть, з десяток пар рук, підхоплюють мене, витягають на палубу. Жак, увесь мокрий, у прилиплому до тіла білому костюмі, щось питає, трясе мене за плечі. Нас обступають люди. Я силкуюся заговорити і не можу вгамувати стукоту зубів.

До мене підходить худенька тендітна жінка з хлоп’ячою зачіскою, полотняні сандалі м’яко ступають по палубі. Перед жінкою всі розступаються. Я дивлюся на неї і ніяк не втямкую, де вже бачив її раніше. А бачив же! Ця зачіска, це рудувате волосся, красиве смагляве лице… Відома співачка естради, мати Жака? Ну, звичайно, це вона. Правда, на фотографіях у журналах, що їх ревно зберігає сеньйора Росіта, ця жінка має зовнішність неземної істоти, з голови до ніг обсипаної коштовностями. А тут, на палубі, — простеньке ситцеве плаття, босоніжки з полотна…

Ось жінка владно мовила кілька слів, і молодий чоловік з капітанськими нашивками, вклонившись, віддав матросам наказ. Я опинився в розкішній каюті. Довготелесий сеньйор, що був у ній, попихкуючи сигарою, невдоволено насупився. Та як тільки помітив у гурті жінку в ситцевім платті, просяяв у догідливій усмішці, миттю вихопив з рота сигару і кинувся допомагати матросам вкладати мене на своє ліжко. Музика на судні замовкла. За ілюмінатором чути тихий плескіт. Я