Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тут Олександр Павлович вважав подальше виховання недоречним. Поставив ногу на мокрий валун, посадив на коліно Наташу, притримав рукою.
— Я сама…
— Знімай чобіт і шкарпетку. Допомогти?
Наташа вилила з чобота воду, викрутила шкарпетку.
В машині він увімкнув пічку і поклав чобіт і шкарпетку під струмінь гарячого повітря. Валерія його дії не коментувала. Згодилася на його опіку над дочкою. Не знаючи точної відповіді, Олександр Павлович все-таки наважився: намацав у кишені “портсигар” і натиснув на кнопку. Нехай попрацює: Валерії не зашкодить, а Наташі, та й самому Олександрові Павловичу спокійніше буде. І потім: експеримент треба продовжити.
Треба чи не треба?
Тут Олександр Павлович теж не знав точної відповіді.
— Конфлікт погоджено? — запитав він.
— Який конфлікт? — здивувалася Валерія.
— З водою в чоботі.
— Я тебе не розумію, Сашко, — роздратовано сказала Валерія. — Конфлікту… — вона підкреслила слово, — не було. Було звичайнісіньке… Наташо, ти зрозуміла?
— Зрозуміла, — Наташа простягла босу ногу між передніми сидіннями, поруч з ручником — щоб гріти її гарячим повітрям з пічки.
— Ось і все, — підвела підсумок Валерія.
Конфлікту не було, подумав Олександр Павлович. Звичайно: для Валерії це не конфлікт. Дрібниця, звичний виховний епізод. Якби Олександр Павлович не ввімкнув “портсигар”, все одно тема була б невичерпна.
Проте “портсигар” ввімкнено…
Тоді звідки роздратованість у голосі Валерії? Згідно з логікою, вона повинна стати лагідною, м’якою — жодної тіні агресивності. А чому, до речі, жодної тіні? Це жіноча риса характеру. Нормальна Валерія, без впливу “портсигара”, через незначні приводи роздратовуватися не стала б, вона, навіть коли сердиться, нізащо голосу не підвищить.
…Олександр Павлович подивився на показник рівня палива: ти ба, червона лампочка засвітилася, так не тільки до Москви — до Абрамцева не дотягнути. Пригадується, десь на виїзді з міста заправна колонка стояла; талони на бензин є, там і заправимося.
— Ніхто й не боявся, — заявила Валерія.
Дощ ущух, і в обложному небі з’явилися блакитні просвіти, в один з них визирнуло сонце, висвітлило мокру траву впродовж шосе, запалило її.
Валерія приспустила скло.
— Де твоя колонка?
— Близько кілометра звідси чи трохи більше.
— Зупини, ми з Наташею пройдемося. Там, напевне, черга: поки ти заправишся, ми до колонки й дійдемо. А то безглуздо: були за містом, а лісом навіть не подихали.
Олександр Павлович виїхав на узбіччя, загальмував. Валерія і Наташа вийшли; обидві в однакових червоних куртках, у червоно-синіх гумових чобітках, обидві тоненькі, — і Олександр Павлович вперше відзначив, що вони схожі. А власне, чого дивуватися: адже не чужі вони.
— До колонки не йдіть, тут гуляйте — лісу вам досхочу.
— Чому не йти?
— Я про цей кілометр навмання сказав. А якщо до колонки кілометрів три? Чи п’ять? Ні, так спокійніше: вийдете через півгодини на дорогу, я й під’їду.
— Умовив, — засміялася Валерія. — Тільки півгодини, не довше…
Олександр Павлович мав рацію: до колонки було п’ять з гаком кілометрів. Вони їх за годину пішки здолали б. Заправився він швидко, виїхав на шосе, розвернувся, погнав назад. Думав, що встигне своїх дам відшукати і сам з ними по лісу прогулятися. Давненько вже на природу не вибирався, пліснявою взявся. Попереду газував МАЗ з причепом, нічним, певне, не завантаженим: його хитало з боку в бік. Олександр Павлович ввімкнув мигавку і приловчився піти на обгін, але в цей час позаду на зустрічну смугу вихопилася сіра “Волга”, голосно сигналячи, ринулася вперед, швидко випереджаючи і Олександра Павловича, і МАЗ. Вона б встигла це зробити, але раптом назустріч, з-за повороту, з-за лісного острівця, виник автобус, і “волгар” різко взяв праворуч, важко втискаючись між МАЗом і “Жигулями” Олександра Павловича, загальмував, щоб — боронь боже! — не “поцілуватися” з автобусом.
Сірий багажник “Волги” несподівано опинився в небезпечній близькості від капота “Жигулів”, Олександр Павлович кілька разів натиснув педаль гальма, “похитав” його трохи, добре пам’ятав він про мокре і слизьке шляхове покриття, проте полисіла гума не змогла втримати машину; “Жигулі” легко, як на лижах, понесло вперед, і Олександр Павлович ще встиг вивернути кермо, вивести машину на узбіччя, і все ж не уник зіткнення, зачепив своїм переднім крилом заднє крило “волгаря”.
“Волга” проїхала ще метрів десять і зупинилась. МАЗ бовванів десь далеко попереду, його водій навіть не помітив, що тут сталося. Чи побачив у дзеркальце, але затримуватися не став: він тут при чому?
Шофер “Волги”, казенної, судячи з номера, — пихатий здоровань, хлопець у ковбойці — спочатку обійшов свою машину, обдивився крило, навпочіпки присів, вивчаючи вм’ятину, потім попростував до Олександра Павловича, який сидів перед зім’ятим у гармошку лівим крилом “Жигулів” тупо дивився на рване залізо, на химерно вигнуте кільце від фари, на її осколки на чорному асфальті.
— Що робитимемо? — запитав “волгар”.
Він був настроєний миролюбно, розуміючи, що винен в аварії більше, ніж Олександр Павлович, але ще він добре розумів, що цю вину навряд чи доведеш: свідки роз’їхалися, а для міліції — хто позаду, той і відповідь тримай, дистанції дотримуватися треба, про те в правилах записано.
Олександр Павлович правила пам’ятав, але гнів власника, що тепер його опанував, чомусь посилював віру в святу справедливість.
— Розберуться, — мстиво сказав він.
— Хто розбереться? — “Волгар” відчув, що з дурнем власником миром не порозумієшся.
— Міліція. ДАІ.
— Де ти їх візьмеш? За кущем, чи що? Тут не Москва, телефонів немає.
— А телефони й не потрібні… — Олександр Павлович проголосував “Жигулям”, що проїжджали мимо, своєму “брату-власнику”, той не гаючись загальмував.
— Стукнулися?
Запитання було ні до чого. Олександр Павлович, не відповідаючи, приступив до діла:
— Ви до Загорська?
— Ну.
— Там, на в’їзді, пост ДАІ є, знаєте? Скажете їм, щоб надіслали інспектора. І швидше, якщо можна.
— Є, покваплю… — “Брат-власник” помчав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двоє під однією парасолькою», після закриття браузера.