Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

Все таки, ми стали друзями. Згодом, навіть, коханцями, але до мого глибокого сорому мушу визнати, що він пішов на це з жалості. Та цей факт нічого не змінив. Я не розуміла, що роблю не так; чому в наших стосунках не відбувається ніяких зрушень.

Потім в моєму житті відбулись трагічні події і мені необхідно було оформити опікунство над молодшою сестрою. Я вхопилася за цю можливість мов за соломинку. Я собі думала, що ми одружимося і шлюб затягне Вадима. Планувала стати ідеальною дружиною, щоб він поволі полюбив мене. Планувала одразу народити дитину, щоб певніше прив’язати його до себе.

Якою ж наївною дурою я була і не підозрювала про це. Закохана жінка – сліпа жінка.

Наш шлюб був тим, яким він і задумувався – фіктивним. Вадим з самого початку дав зрозуміти, що крім дружніх стосунків більше ніяких в нас не буде. В один прекрасний момент, після кількамісячних спроб змінити щось, я не витримала і спитала, що роблю не так, що зі мною не так.

Він розповів про тебе.

Нехотя, небагато, але достатньо, щоб я зрозуміла його.

Знаєш як ми познайомилися. Я знайшла його побитим і закривавленим недалеко тату-салону в якому працюю. Це не був звичайний напад хуліганів. Він сам спровокував бійку в той самий день коли отримав від тебе повідомлення-відповідь.

Ти, думаю, бачила його тату і незвичну квітку там. Може це параноя, але думаю це теж якось пов’язано з тобою. Він показував мені фото жіночої хустки, щоб я звідти вибрала якийсь елемент. Не знаю, можливо це просто моя бурхлива фантазія.

Та навіть після його розповіді, я просила забути тебе, просила дати нам шанс. Я навіть звинувачувала його в дурості, тупості, впертості. Я була у відчаї, тому поводилася так жалюгідно.

Чому я тобі це все розповідаю? Не знаю. Напевно, щоб просто виговоритись і не тримати це більше в собі. Ти вже вибач мене.

Ну а ще одна причина – Вадим. Ми з ним таки залишилися хорошими друзями і, передусім, це його заслуга. Він мені не байдужий (ні, ніяких сподівань не залишилось; я змирилась; він просто мені дорогий). Я недавно телефонувала, щоб просто поцікавитись як його справи, як ваші з ним справи. Він сказав тільки, що ти щаслива. Питання про себе проігнорував.

Не знаю, що між вами, але вирішила внести ясність щодо наших з ним стосунків (тобто їх відсутність). Можливо, я досі стою між вами. Повір – не стою і, як виявилося, ніколи, по суті, не стояла.

І ще - у нього було дві причини для повернення додому. Перша – він прийняв рішення, що хоче жити і працювати в своїй країні, а друга – це ти. Хоча, правильніше буде сказати, що перша це ти.

Він любить тебе і сподіваюся у вас все буде гаразд.

З повагою, Грета»

 Ліна сиділа втупившись в монітор і не могла зрозуміти, що вона в даний момент відчуває. Десь, на інтуїтивному рівні, вона знала, що все написане Гретою правда. Коли Вадим недавно розповів про їх сугубо дружні стосунки, Ліна йому повірила.

 Та чи змінювало це щось тоді?

 Ні.

 Чи вплине це на неї зараз?

 Ні.

 Вона прийняла рішення і наміряється йому слідувати. Вона ніколи не пошкодує про нього і вже ніщо не зможе вплинути на неї, щоб вона могла відступитися від вибраного шляху. З однієї простої причини – це для її ж користі.

 Ліна впевнено підвела курсор до потрібної позначки і видалила листа. Можна було відповісти на нього, але Ліна не знала, що може сказати Греті, не могла дібрати слів. Зрештою, прийняте рішення не давало можливості якось її втішити, а брехати не було смислу.

 Коли Ліна перевела подих і вже хотіла братися за роботу, двері кабінету відчинилися і зайшла стурбована Оля.

-          Ти що, сьогодні проспала? – замість привітання посміхнулася їй Ліна, дивлячись на годинник. – Чи може вітер зачіску попортив і ти така схвильована?

 Оля зняла куртку, повішала на вішак і здивовано повернулася до дівчини:

-          А, ти ж напевно ще не чула...

-          Що не чула? – нахмурила брови Ліна.

-          Я тільки що розмовляла в коридорі з дівчатами з бухгалтерії, - відповіла Оля, сідаючи за свій робочий стіл. – Посеред балаканини з ліфту вийшов наш менеджер. Він розповів, що дорогою на роботу бачив моторошну аварію. Автомобілі, або те, що від них лишилося, якраз забирали евакуатори, але номер одного із них встиг розгледіти.

 Серце, чомусь, з невідомих причин на якусь мить перестало битися.

-          І? – беззвучно видихнула Ліна.

-          Це було авто Гнаткевича, - з жалем договорила Оля.

-          Він живий? – запитала єдине, що мало значення зараз і несподівано збагнула, що це єдине, що мало значення завжди.

-          Ніхто нічого не знає. Зараз виясняють, але наскільки я зрозуміла з розповіді менеджера – шансів на це не багато.

 Ліні здавалося, що вона от-от закричить, розриваючи свої голосові зв’язки, але дивний ступор і оніміння заволоділи тілом.

 Вона в один момент перестала жити, тільки слабенький вогник надії жеврів в душі, не даючи впасти в безумство.

 Ліна механічно підвелася з крісла і, ігноруючи питання Олі, вийшла з кабінету. Вона, наче сомнамбула, попрямувала до ліфта і піднялася на верхній поверх. Марія стурбовано сиділа за своїм робочим столом і розмовляла по телефону. Коли побачила Ліну – затулила слухавку і запитала:

-          Слухаю. Ти щось хотіла?

-          Якщо матимете якісь відомості про Вадима, я молю вас, скажіть мені одразу.

 Жінка уважно подивилась на білішу за сніг Ліну і за мить просто співчутливо кивнула.

 Дівчина розвернулась і пішла, нічого більше не сказавши.

 Ліна сиділа за своїм робочим столом, наче пуста оболонка людини з жевріючим вогником, зі слабким промінчиком надії в середині, який одночасно ненавиділа і якому була рада.

 Надія, яка заморозила тіло та не давала пеклу душі вийти назовні. Вона почувалася наче повністю паралізована людина, що переживає агонізуючий біль, але зовні цього ніхто не бачить, це не помітно.