Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

Він уклонився Володареві та Володарці Лорієну.

— Ті потворні істоти були дуже здивовані, натрапивши на нас на Пустирі, бо ніколи про нас не чули, хоча те саме можна сказати і про кращі народи. Мало хто з них нас пам’ятатиме, бо небагато їх уціліло після зустрічі з нами, а більшість тих, хто вцілів, забрала Ріка. Та це було добре для вас, адже якби вони нас не зустріли, то король зелених луків не далеко заїхав би, а якби і заїхав, то не мав би дому, до якого міг би повернутися.

— Це нам добре відомо, — сказав Араґорн, — і про це ніколи не забудуть ані в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

— Ніколи — слово занадто довге, навіть для мене, — відказав Деревобородий. — Краще скажи: доки триватимуть ваші королівства. Та їм доведеться тривати справді довго, щоби виглядати тривалими в очах ентів.

— Почалася Нова Епоха, — озвався Ґандальф, — і в цю епоху може статися так, що королівства людей перетривають тебе, друже Фанґорне. Проте повідай мені: чи впорався ти з дорученням, яке я дав тобі? Як Саруман? Він іще не стомився від Ортанка? Тому зрадникові, напевно, стає кепсько, коли він дивиться на краєвид за його вікном, який ти вдосконалив.

І Деревобородий кинув на Ґандальфа довгий погляд, — майже хитрий, подумав Мері.

— Ет! — сказав ент. — Я чекав, що до цього дійде. Стомився від Ортанка, еге ж? Власне, він справді нарешті дуже стомився, проте не від своєї вежі, а радше від мого голосу. Грумі Я розповідав йому довгі історії чи принаймні такі, які можна вважати довгими у вашій мові.

— Тоді чому ж він слухав їх? Ти заходив до Ортанка? — запитав чарівник.

— Грум, ні, я не заходив до Ортанка! — відповів Деревобородий. — Він сам підходив до свого вікна і слухав, адже не міг здобути новин у жоден інший спосіб, і, хоча новини були для нього вкрай невтішні, він жадібно прагнув їх, і я бачив, що він усе чує. Та я додав до вістей іще чимало того, про що йому варто було поміркувати. Він страшенно втомився. Бо завжди був квапливий. І це його знищило.

— Я помітив, добрий Фанґорне, — зауважив Ґандальф, — що ти надто ретельно наголошуєш: був, підходив, слухав. А тепер що? Невже Саруман мертвий?

— Ні, не мертвий, наскільки мені відомо, — відказав Деревобородий. — Але його тут немає. Так, ось уже сім днів, як його тут немає. Я його відпустив. Од Сарумана залишилося мало, коли він виповз назовні, а щодо тієї червоподібної істоти, котра була при ньому, то вона взагалі нагадувала зблідлу тінь. І не кажи мені тепер, Ґандальфе, що я обіцяв охороняти його, бо я це знаю. Та відтоді багато змінилося. Я утримував його, доки Саруман став безпечний, адже він уже не зможе нікому зашкодити. Ти маєш розуміти, що понад усе я ненавиджу, коли живе створіння ув’язнюють у клітці, тому не міг витримати, щоби навіть такі потвори, як ці двоє, ниділи в полоні без великої на те потреби. Змія, що не має отруйних зубів, може повзати, де їй заманеться.

— Можливо, ти і маєш рацію, — погодився Ґандальф, — але, гадаю, в цієї змії залишився ще один зуб. Саруман не позбувся свого отруйного голосу, відтак, припускаю, він умовив тебе — навіть тебе, Деревобородий! — знаючи слабинку твого серця. Що ж, Сарумана немає, і додати тут нічого. Проте Вежа Ортанк нині повертається у володіння Короля, котрому належить. Утім, напевно, вона йому не потрібна.

— Це ми ще побачимо, — озвався Араґорн. — Однак я дарую ентам цілу цю долину, щоби вони впорядкували її на власний розсуд, а тим часом наглянули й за Ортанком і подбали, щоби ніхто не заходив туди без мого дозволу.

— Ортанк замкнено, — сказав Деревобородий. — Я змусив Сарумана замкнути його й віддати ключі мені. Вони — у Спритнодрева.

Спритнодрев уклонився, як дерево, що гнеться від вітру, і вручив Араґорнові два великі чорні ключі химерної форми, з’єднані сталевим кільцем.

— Дозволь іще раз тобі подякувати, — додав Араґорн, — і попрощатися з тобою. Нехай твій ліс знову росте спокійно. Коли оживиш цю долину, то для тебе знайдеться місце на захід од гір, де ти вже колись давно походжав.

Обличчя Деревобородого посмутніло.

— Ліси можуть рости. Дерева множитимуться. Тільки не енти. У нас немає ентинґів.

— Однак тепер ваші пошуки матимуть більше надії на успіх, — сказав Араґорн. — Адже перед вами відкриються східні простори, куди раніше вам не випадало вирушати.

Деревобородий похитав головою і мовив:

— Туди далеко йти. І там наразі надто багато людей. Але я геть забув про гостинність! Може, залишитеся тут і трохи перепочинете? А може, серед вас є такі, хто захоче пройтися лісом Фанґорна і скоротити шлях додому?

І він поглянув на Келеборна та Ґаладріель.

Але всі, крім Леґоласа, сказали, що повинні прощатись і рушати на південь чи на захід.

— Ходімо, Ґімлі! — озвався Леґолас. — Тепер, із Фанґорнового дозволу, я відвідаю найдальші закутки Ентівського Лісу і побачу такі дерева, яких годі знайти деінде в Середзем’ї. Ти підеш зі мною і дотримаєш свого слова, і так ми разом дістанемося до наших земель у Морок-лісі та поза ним.

Ґімлі пристав на це, хоча, здавалося, не вельми охоче.

— Отепер Братство Персня розпадається остаточно, — мовив Араґорн. — І все-таки я сподіваюся, що невдовзі ви повернетеся до моєї країни з обіцяною допомогою.

— Ми прийдемо, якщо нам дозволять наші володарі, — відповів Ґімлі. — Ну, бувайте, любі гобіти! Тепер ви вже безпечно дістанетеся додому, і я не прокидатимуся зі сну, боячись, що вам щось загрожує. Ми пришлемо вам звістку, щойно випаде така нагода, і дехто з нас іще може колись зустрітися, проте, боюсь, усі разом ми не зберемось уже ніколи.

Потому Деревобородий попрощався з кожним із мандрівників зокрема і тричі з великою шанобою повільно вклонився Келеборнові та Ґаладріель.

— Давно, дуже давно ми вже не стрічалися ні між дерев, ні при камені. А