Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

2023

ISBN 978-617-17-0179-3 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Перекладено за виданням: Young A. Namesake / Adrienne Young. — New York : Wednesday Books, 2021. — 368 p.

Переклад з англійської Юлії Шекет

Дизайнер обкладинки Маріанна Пащук

Янґ Е.

Я60 Однойменні / Едрієнн Янґ ; пер. з англ. Ю. Шекет. — Х. : Віват, 2023. — 336 с. — (Серія «Художня література» ISBN 978-966-942-826-4).

ISBN 978-966-982-969-6 (укр.)

ISBN 978-1-250-25439-9 (англ.)

Під час шторму у Грозових Тенетах затонув «Жайвір». Фейбл одночасно втратила матір і домівку. А згодом і коханого Веста, який не знає, що її силоміць затягли на «Селену». Тож тепер вона мусить працювати добувачкою на

капітана-злодія, ставши заручницею у протистоянні між двома торговцями, один із яких — її батько. Щодня дівчина занурюється не лише у воду в пошуках дорогоцінних каменів, а й у світ брехні та зради, хитромудро вибудований могутніми торговцями. Ким насправді була її мати? Чому батько кинув її та на що здатен Вест? Фейбл доведеться це з’ясувати, тож вона ставить на карту все, що має… 

УДК 821.111(73)  

© Adrienne Young, 2021 

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2023  

Мамі, яка навчила мене бути сильною

Після першого занурення я ковтнула хлібної.

Море повнили наспіви коштовних каменів. Я пливла за маминим силуетом до плямки світла, що тремтіла на поверхні води.

Ноги боліли під вагою ременя з приладдям добувача коштовностей, проте Ізольда наполягла на тому, щоб я начепила його навіть під час першого спуску до рифів. Я вже кривилася від болю, з яким серце гупало у грудях, аж нарешті випірнула на поверхню під ясно-сонячне небо.

Перше, що побачила, коли змогла придивитися, — як мій батько, спершись ліктями на леєр¹, перехилився через лівий борт «Жайвора». Він усміхався — рідкісна подія. Від тої усмішки у його синіх очах заграли бісики.

Мама підштовхнула мене, допомогла підплисти й підняла, щоб я вхопилася за нижню балясину штормтрапа²; вилізаючи на неї, я вся тремтіла від холоду. Сент нагорі стояв напоготові й одразу підхопив мене на руки. Як ніс через палубу, то з моїх рук і волосся стікали струмки солоної води.

У капітанській каюті зісмикнув зі своєї койки ковдру та загорнув мене, оповивши димним запахом. За хвильку слідом за нами ввійшла мама, і я побачила, як батько наповнює смарагдово-зеленкувату склянку хлібною. Поставив переді мною посеред столу, я піднесла її до світла, роздивляючись, як на скляних гранях розсіюються та виблискують сонячні промені.

Сент вичікувально всміхався з-під вусів самим кутиком рота. Я хоробро піднесла склянку до губів і хильнула одним проковтом. У горлі запалало, тоді вогонь покотився до шлунка, я засичала, намагаючись віддихатися.

Мама кинула на мене погляд, якого я в неї ще не бачила. У нім була повага. Ніби відбувалося щось дивовижне й водночас приголомшливе. Підморгнула мені й усадовила між собою й татом. Я закублилася в постіль між батьками, і від їхнього тепла здавалося, ніби повернулася в дитинство.

От тільки тепер була я вже не на «Жайворі».

1 Леєр (мор.) — туго напнутий трос, обидва кінці якого закріплені на судових конструкціях. Тут: огородження на палубі, яке запобігає тому, щоб людина впала за борт. (Тут і далі прим. пер.)

2 Штормтрап (мор.) — мотузкова драбина з дерев’яними щаблями (балясинами), яку спущено по зовнішньому борту судна.

Від стукоту шківа об палубу я отямилася й закліпала очима, раптом звідусіль знову насунув вицвілий добіла світ. Гупання кроків по дерев’яній палубі. Чиїсь тіні на шканцях³. Шамотіння хвилястих вітрил на грот-щоглі⁴.

Примружилася проти яскравого сонця й полічила — аж голову болем затопило. У команді «Селени» було щонайменше двадцятеро матросів, а враховуючи Узбережних Волоцюг на борту — навіть більше. Принаймні ще двійко мали працювати під палубою, хтось напевно перебував у капітанській каюті. Від моменту, коли оговталася на цьому кораблі, Золи ще не помічала. Години тягнулися нескінченно, сонце марудною черепахою повзло на захід, до обрію.

На перехідному містку⁵ грюкнули двері, і я стиснула зуби до болю в щелепі. Зачулися важкі кроки Клова: він простував до штурвала. Дужі лаписька вхопили спиці, погляд утупився в почервонілий обрій.

Батькового штурмана я не бачила вже чотири роки, з того дня, коли він і Сент витягнули благенького човника на джевальську мілину й кинули мене на березі. Та я пам’ятала його лице. Упізнала б його будь-де, бо воно було закарбоване в кожен із моїх спогадів. Про «Жайвір». Про батьків. Він був присутній навіть у найдавніших розрізнених скалках минулого.

Хоча з тої миті, як я його помітила, Клов у мій бік

так і не глянув. Те, що він мене впізнав, було цілком зрозуміло: із того, як нарочито задер підборіддя та старанно вдивлявся кудись поверх моєї голови.

Він був для мене єдиний родич, окрім батьків, а тої ночі, коли «Жайвір» затонув у Грозових Тенетах, ще й урятував мені життя. Та коли вони з батьком відчалювали з Джевала, він теж не озирнувся. І не повернувся по мене. Коли зустрілась із Сентом у Серосі й він повідомив, що Клова немає, я вирішила, що від того лишилася сама купа кісток у мулі десь на дні Звуження. Аж ось він тут — штурманом «Селени».

Я не зводила з нього очей, і він достоту відчував мій