Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

погляд — мабуть, перед ним тепер спливали ті самі спогади, виринаючи з глибин, де їх поховав. Він напружено випростав спину, але в холодних обрисах ледь відчувалася якась шпаринка. Проте на мене не позирнув, то так і не могла втямити: чи лишився тим Кловом, якого пам’ятала, чи став кимось геть інакшим. Від співвідношення першого й другого нині могло залежати моє життя.

До щогли прикрокувала пара черевиків. Я підвела голову — аж переді мною обличчя жінки, що її вже бачила цього ранку. Коротко підстрижене волосся солом’яного кольору куйовдив вітер. Вона поставила обік мене цебро води й витягла з ременя ножа. Тоді стала навколішки, і на лезі зблиснуло сонце. Потягнулася до моїх рук. Я смикнулася, але вона шарпнула на себе мотузки, і холодне залізо злегка торкнулося шкіри зап’ястків. Вона мене вивільнювала.

Я завмерла, роззирнулася палубою, підібгала ноги й гарячково намагалася второпати, що відбувається. Ще один рух леза — і руки вільні. Випростала, порухала пальцями: вони тремтіли. Щойно жінка потупила погляд, я вдихнула й кинулася вперед. Та тільки очі вирячила: я врізалася в неї, і вона гепнулася на палубу, добряче стукнувшись головою. Я притиснула її до бухти каната біля правого борту й сягнула по ножа.

У наш бік загупали кроки, за спиною лунко прогримів голос:

— Не треба. Сама впорається.

Матроси заклякли, де хто був, — і за єдину мить, яка знадобилася мені, щоб озирнутися через плече, жінка викотилася з-під мене й поцілила каблуком у бік. Я загарчала й кинулася на неї, ухопила за зап’ясток. Та намагалася мене копнути, але я жбурнула її на залізну лебідку якоря. Аж відчула, як хруснули її кісточки під шкірою, а коли штовхнула ще раз, дужче, ніж випав у неї з руки.

Я перелізла через неї та схопила ножа, при цьому так вивернулася, що вперлася спиною в леєр. Випростала перед собою лезо — воно тремтіло в руках. Навколо, куди не кинь оком, — сама вода. Із жодного боку не видно землі. Груди раптом стиснуло, серце провалилося кудись донизу.

— Ну що, ти вже все? — пролунав той самий голос, і всі озирнулися до перехідного містка. Там, засунувши руки в кишені, стояв капітан «Селени», анітрошечки не занепокоєний тим, що я занесла ножа над однією з його підлеглих.

Зола махнув команді з такою само веселістю, яка напередодні світилася в його очах у сероській таверні. На обличчі спалахнула крива посмішка.

— Я ж казав тобі її сполоснути, Калло. — Він позирнув на жінку біля моїх ніг.

Та люто зиркнула в мій бік: уся команда тепер витріщалася на неї. Зламану кисть, що вже спухала, жінка притиснула до ребер.

Ступивши чотири кроки, Зола висунув руку з кишені. І простягнув її до мене, смикнувши підборіддям одночасно з порухом ножа. Я не поворухнулася, і його посмішка розпливлася ще ширше. На мить над кораблем запала крижана тиша, відтак рука з ножем метнулася до мого горла. Зола стиснув кулак, шпурнув мене об леєр і так здушив, що й дихнути не могла.

Навалювався дедалі важче, аж поки я перевісилася через борт, а носаки черевиків уже відірвалися від палуби. Позирнула: де серед тих голів за його спиною кудлата світла кучма Клова? Та штурмана не було видно. Уже перекидаючись назад, я впустила ножа, і той гостро дзвякнув об палубу й покотився дерев’яними мостинами — уже не дістанеш.

Калла підібрала його й сунула назад у ремінь, тоді Зола мене відпустив. Я рухнула на мотуззя, хапаючи ротом повітря.

— Сполосни її, — повторив Зола.

Кинув на мене останній блискавичний погляд, розвернувся й попрямував повз юрбу до штурвала, на який із тим самим байдужим поглядом спирався Клов.

Калла вцілілою рукою вхопила мене за передпліччя і штовхнула назад до носової частини, де біля фок-щогли⁶ все ще стояло цебро з водою. Решта команди розбрелася й узялася до роботи, а Калла витягла з-за спини віхоть, що був засунутий за ремінь.

— Скидай, — виплюнула, тицьнувши в мій одяг. — Хутко.

Я глянула на матросів, що працювали за її спиною, тоді розвернулася до носової частини та стягнула сорочку через голову. Калла присіла поруч, потерла віхоть об мильний брусок, мокнула у відро і спінила. Нетерпляче тицьнула мийку мені, і, намагаючись не звертати уваги на погляди, я взялася змивати піт з плечей і рук. Засохла кров забарвила воду червонястим, а тоді з ран покотилися і скрапнули на палубу під ногами перші краплини.

Від доторку до власної шкіри прокинувся спогад про Веста, про наші обійми в каюті, про тепло його тіла. В очах знову забриніли сльози. Зусиллям тамувала їх, відганяючи видіння з-перед очей, щоб воно не потопило мене. Той свіжий ранок, коли прокинулася в його ліжку. Вестове обличчя в тьмавому світлі, тепле дихання.

Торкнулася шиї, згадавши про персня, що викупила в перекупника. То ж Вестів перстень.

А він зник.

Вест прокинувся в каюті сам-один. Вочевидь стояв на носі корабля й чекав, удивляючись у

гавань, а коли я не повернулася, мабуть, рушив до Дерна мене шукати.

Не знаю, чи хтось помітив, як мене затягали на «Селену». Якщо й так, навряд чи прохопиться про побачене бодай єдиній живій душі. Вест, напевне, вирішив, що я передумала. Пішла на причал і заплатила за перевезення в Серос власникові якогось іншого торговельного судна. «Але якщо так, я забрала б усі добуті гроші», — міркувала собі далі, намагаючись відкинути всі інші припущення, крім того, у яке хотілося вірити.

Що Вест мене шукатиме. Що він мене знайде.

Але якщо він на це наважиться, то вийде чи не гірше. Я бачила темний бік капітана «Жоржини», глибоку чорноту в його душі. Там панують вогонь і дим.

«Ти його не знаєш».

У мені луною озвалося сказане Сентом того ранку в таверні.

Можливо, Вест і команда «Жоржини» порвуть і з Сентом, і зі мною. Вирішать прямувати власним шляхом. А може, я таки не знаю Веста. Насправді.

Проте батька свого я знаю. І вивчила, у які ігри він любить грати.

Солона вода щипала шкіру. Я потерла себе щосили — і Калла простягнула мені нові штани. Я натягнула їх і запнулася мотузкою, щоб не спадали, тоді Калла видала мені ще й