Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я зібрала волосся у вузол, Калла оглянула мене — і, вдовольнившись побаченим, рушила до проходу під шканцями. Не чекаючи, щоб я її наздогнала, попрямувала повз Клова до капітанської каюти. Я рушила за нею, і, коли на мене впала тінь штурмана, підвела на нього очі, мигцем глянула крізь вії — і відразу різко спинилася. Щойно позирнула в його засмагле обличчя, як мене полишили останні сумніви: це таки той Клов. На язиці пекла ціла буря всього, що кортіло йому сказати, я ледь стримала зойк.

Губи Клова під пишними вусами міцно стиснулися. Він розгорнув бортовий журнал, що лежав перед ним, і водив по сторінці пошерхлим пальцем. Може, він так само вражений моєю появою, як і я — його. Схоже, ми обоє втягнені у війну Золи проти Веста. Тільки не могла дотямити: як він тут опинився, чому працює на людину, яку мій батько ненавидить найбільше?

Закінчивши із записами, згорнув журнал, знову втупився в горизонт та трохи повернув штурвал. Або йому було надто соромно глянути на мене, або ж боявся, що хтось помітить. Не знаю, що гірше. Клов, якого я знала, перерізав би Золі горлянку, щойно той мене торкнувся б.

— Ходім, добувачко! — покликала мене з перехідного містка Калла, однією рукою притримуючи прочинені двері.

Я вдихнула і ще якусь мить вдивлялася в Клова, а відтак рушила, лишивши його у плямі сонячного світла за спиною. Ступила до прохолодної темряви. Черевики вистукували дерев’яними мостинами впевнений ритм, хоча ноги тремтіли.

А за мною широке море розлилося безмежною

синню. Єдиним способом вибратися із цього корабля було дізнатися, що замислив Зола, але я не мала жодного козиря. У мене не було затонулого судна, повного коштовностей, щоб запропонувати як відкуп, я не мала ані грошей, ані якихось таємниць, що допомогли б звільнитися. Навіть якби «Жоржина» рушила по мене, тут я сама. Ця думка впала на мене важезним тягарем, і єдине, що утримувало від пригнічення, — лють усередині. Нехай здіймається, нехай наповнює груди. Я ще раз озирнулася на Клова.

Не важливо, як саме той опинився на «Селені». У серці Сента не було прощення за таку зраду. І в моєму також. Ще ніколи я не почувалася такою схожою на батька, як цієї миті, і це не злякало мене, а наповнило відчуттям упевненої сили. Коли це збагнула, приплинула міць, ноги відчули певнішу опору.

Я не просто добувачка з Джевала чи заручниця у протистоянні між Золою та Сентом. Я донька Сента. І перш ніж я виберуся з «Селени», кожен покидьок у цій команді має це усвідомити.

3 Шканці (мор.) — поміст у кормовій частині парусного судна, на якому зазвичай перебував капітан, а за його відсутності — вахтові.

4 Грот-щогла (мор.) — друга, як правило найвища, щогла на дво- чи трищоглових суднах, хоча може бути і єдиною щоглою на кораблі.

5 Перехідний місток (мор.) — різновид містка на судні; розташований вище від верхньої палуби для сполучення між надбудовами чи переходу одного борту на другий.

6 Фок-щогла (мор.) — перша від носа щогла на дво- чи трищогловому судні.

На дерев’яних дверях капітанської каюти був випалений знак «Селени». Місячний серпик, а навколо три житні колоски. Калла штовхнула двері, я зайшла за нею, і мене огорнув вогкий затхлий дух застарілого паперу й гасу.

Пил завісою танцював у сонячному повітрі, по кутках клубочилася чорнильна темрява. Морені дерев’яні стіни зжолобилися, виказуючи поважний вік судна. Воно було старе, і все ж воно було прегарне, у кожній дрібниці каюти помітна майстерна робота.

Усередині було майже порожньо, лише кілька оббитих сатином крісел коло довгого столу, за яким усівся Зола.

Посеред столу — дбайливо сервіровані срібні тарілки з наїдками та свічки в позолочених канделябрах. Відблиски світла танцювали на лискучих масних ніжках фазанів та темній скоринці смажених артишоків, звалених у купу, як на пишному бенкеті.

Зола, не підводячи погляду, вхопив із горщика шмат сиру й поклав на край тарілки. Крізь миготливе світло свічок придивилася до вкритої іржею люстри, що на гачку розгойдувалася над головою Золи. Більшості кришталевих підвісок на ній бракувало. Уся обстановка являла собою мізерні потуги зобразити розкіш, але, схоже, Золу це не бентежило. У його жилах текла кров Звуження, і в ній вирувало стільки пихи, що він

радше вдавився б, аніж визнав убогість свого маскараду.

— Гадаю, я ще не привітав тебе як слід на «Селені», Фейбл, — сказав Зола, відтак зиркнув на мене й міцно стиснув губи.

А мені ще й досі пекло шкіру там, де він тримав за горло лише кілька хвилин тому.

— Сідай. — Він узявся за інкрустовані перлами ніж і виделку й поринув у ретельне розбирання фазанячої ніжки. — І, будь ласка, пригощайся. Ти, мабуть, голодна.

Вітерець, що влетів крізь прочинені вікна, поворушив розгорнені на столі мапи, вони затріпотіли потертими кутиками. Я озирнула каюту, намагаючись утямити, що замислив цей негідник. Приміщення нічим не відрізнялося від решти капітанських кают, що я бачила. А Зола нічим не виказував своїх намірів, просто вичікувально роздивлявся мене з-поза канделябра.

Я недбало підсунула стільця до іншого краю стола, аж ніжки з рипінням проорали підлогу, і сіла. Він удовольнився і знову весь поринув у тарілку з наїдками, а я відводила погляд від жирного фазана, який сочився на блюді між нами. Від солоного аромату м’яса нудило — і це ще не біда проти того, що коїтиметься в шлунку за кілька днів.

Капітан вицупив виделкою шмат м’яса і, тримаючи його перед собою, зневажливо зиркнув на Каллу. Та кивнула й вислизнула з каюти, причинивши за собою двері.

— Гадаю, ти усвідомила, що ми задалеко в морі, щоб намагатися поспитати щастя водою. — Зола закинув кусень до рота й узявся розжовувати.

Переконана я була тільки в тому, що курс узято на південний схід. Але геть не могла зрозуміти, куди саме ми направляємося. Найпівденніший порт на Звуженні — Дерн.

— Куди ми йдемо? — Хотілося, щоб голос звучав упевнено, а спина трималася рівно.

— У Безіменне море. — Він дав відповідь надто швидко, ніби завиграшки, і це