Читати книгу - "Дівчина, яку я зустрів уперше, Стружик Лев"

Уявіть собі такий холодний осінній день, коли вітер пронизує крізь одяг аж до кісток, а небо затягнуте сіро-синіми хмарами, що нависають над містом. Я саме повертався з роботи, задумливо крокуючи до зупинки громадського транспорту, коли помітив дівчину, яка стояла неподалік. Вона була загорнута в тепле пальто, яке, здавалося, намагалося захистити її від холодного вітру, але це не могло приховати її природної грації і загадковості.

Вона мала руде волосся, яке виблискувало, мов мідь, під слабким світлом осіннього дня. Це волосся спадало на її плечі м'якими хвилями, створюючи контраст з темно-сірим небом. Її обличчя було відкритим і щирим, з тонкими рисами, які надавали їй вигляду ніжності. Але найбільше мене вразили її очі. Вони були яскраво-зелені, з відтінками, які нагадували весняні луки. Ці очі, здавалося, бачили більше, ніж просто світ навколо. Вони були сповнені життя, іскри, які могли б розтопити навіть найхолодніший день.

Я не міг відвести від неї погляд. Щось у її постаті притягувало мене, мов магніт. Вона виглядала так, наче стояла на межі двох світів - буденного і казкового. Її присутність була ледь відчутною, наче вона була тут, але водночас її думки блукали десь далеко. Я намагався зрозуміти, що ж таке особливе в цій дівчині, але кожний раз, коли я намагався це збагнути, вона ставала ще загадковішою.

Роздумуючи про це, я підійшов ближче, щоб зайняти своє місце в черзі на автобус. Холодний вітер підганяв мене вперед, змушуючи згорнутися в клубок, щоб зберегти хоча б трохи тепла. Але навіть тоді, стоячи поруч з іншими людьми, які також чекали на свій транспорт, мої думки постійно поверталися до неї.

- Дивна погода, правда? - промовив я, намагаючись завести розмову. Мій голос прозвучав трохи глухо через піднятий комір пальта.

Дівчина повернула голову і подивилася на мене. Я встиг побачити, як її очі блиснули доброзичливістю.

- Так, справді. Осінь завжди приносить із собою такі дні, - відповіла вона, адже її голос був настільки мелодійним, що я мимоволі всміхнувся.

- Ви часто тут буваєте? - запитав я, бажаючи продовжити розмову. - Я чекаю тут кожного дня після роботи, - додав, намагаючись підтримати невимушену атмосферу.

- Не дуже часто, - знову усміхнулася вона, і ця усмішка була настільки щира, що я відчув, як холод трохи відступив. - Сьогодні просто вирішила прогулятися містом. Це чудовий спосіб розвіятися від буденних справ.

- Цілком згоден, - сказав я, відчуваючи, як між нами встановлюється невидимий зв'язок. - Іноді просто потрібно відірватися від всього і вдихнути свіже повітря.

Ми стояли на зупинці, обмінюючись короткими фразами, і з кожним словом вона відкривалася мені все більше. Її манера говорити була спокійною і впевненою, а кожна репліка була продумана, як ніби вона вкладала в неї особливий сенс. Я не міг просто не захоплюватися тим, як легко вона вписується в навколишній світ, додаючи йому відтінок чарівності.

- Мене звати Олексій, - нарешті наважився представитися я, простягнувши руку.

- Дарина, - відповіла вона, міцно потиснувши мою руку. Її долоня була дуже теплою, і це відчуття залишилося зі мною ще надовго після того, як ми відпустили руки.

Час спливав непомітно, коли ось уже з'явився автобус, під’їжджаючи до зупинки з характерним шурхотом шин по мокрому асфальту. Я відчув легкий жаль, що наша розмова ось-ось закінчиться. Але водночас у мені прокинулося бажання дізнатися більше про цю загадкову дівчину.

- Може, продовжимо розмову в автобусі? - запропонував я, розуміючи, що не хочу втрачати цю можливість.

- Буду рада, - сказала Дарина, і ми разом зайшли в автобус, вибравши місця біля вікна.

По дорозі ми продовжували говорити, і з кожним поворотом автобуса я дізнавався про неї нові деталі. Вона розповідала про свої інтереси, про те, як любить малювати пейзажі. Її очі світилися, коли вона говорила про мистецтво, і я бачив, що це дійсно їй близько.

- Я завжди захоплювався людьми, які мають талант до малювання, - зізнався я. - Це, мабуть, так цікаво - створювати щось нове, втілювати свої думки на папері.

- Це дійсно так, - погодилася Дарина. - Малювання дозволяє мені втекти в інший світ, де я можу бути ким завгодно і робити що завгодно. Це мій спосіб висловити себе.

Розмова текла легко, і я відчував, що з кожною хвилиною ми стаємо ближчими. Навіть коли автобус зупинився на нашій зупинці, я не хотів, щоб цей момент закінчувався.

- Може, якось зустрінемося ще раз? - запитав я, коли ми виходили з автобуса. - Було б чудово продовжити розмову.

- Звичайно, я б із задоволенням, - усміхнулася Дарина, і ми обмінялися контактами.

Ця зустріч залишила в мені теплий слід, і я знав, що це лише початок чогось особливого. Осінній день, який починався з холоду та самотності, завершився новими знайомствами і відчуттями, що я знайшов когось дійсно особливого.