Читати книгу - "Я тебе не забуду, Лана Цисаревська"

- Давай, Катюхо, я тобі допоможу! - я підхопив червону сумку і з легкістю закинув на полицю, але замість подяки отримав обурений погляд зелених очей із довжелезними віями.

- Не Катюха, а Катерина Дмитрівна для вас, Хорольський! - брови Катюхи сердито зійшлися на переніссі, і вона, не дивлячись, штовхнула другу сумку, меншу за розміром.

Але та полетіла назад буквально їй на голову і зачепила шпильку, яка тримала волосся. К копиця каштанового волосся розсипалася по спині до самої талії.

- Ой! - взялася за голову вона і розгублено озирнулася в пошуках сумки, що впала.

Ну а я, який спритно спіймав її в польоті, вже простягав загублену поклажу, посміхаючись у всі тридцять два.

- Вибачте, Катерино Дмитрівно, - одразу ж вибачився я, укладаючи сумочку поруч із великою. - Не впізнав вас без ділового костюма і пучка на маківці.

Якби вона не повернулася до мене, я б точно не здогадався, що мініатюрна красуня в кремовій широкій футболці і блакитних джинсах в обтяжку на апетитних формах - це моя колега з відділу маркетингу Катюха Мудрик. В офісі вона мала зовсім інший вигляд, зливаючись із загальною масою однотипних жінок у строгому діловому вбранні, яке так обожнював наш генеральний, вважаючи його ознакою порядку.

- Спасибі, - все ж таки відповіла вона і сіла до вікна, змірила мене оцінювальним поглядом від голови до колін, і запитала: щось іще?

- Ми їдемо разом, Катерино Дмитрівно, у мене квиток ось на це крісло, - я сів поруч. Мій настрій помітно покращився, Андрій Петрович до останнього не говорив мені, кого беремо з собою на презентацію проєкту до Чернівців, і я боявся, що це буде хтось із сімейних пані, які складали половину відділу.

Катя була наймиловиднішою і найприємнішою попутницею, яку тільки можна було уявити. Я добре пам'ятав, як вона зовсім недавно проходила в мене навчання, сиділа як маленька відмінниця і все записувала.  Але це був швидкоплинний день у низці однакових буднів у нескінченному авралі. Коли я вибирався з-за свого столу, то  роздивлятися новеньких колег часу взагалі не було. 

- Сподіваюся, ви не плануєте спати в дорозі, Романе Вікторовичу? Не люблю, коли на мене завалюються або хропуть, - поділилася своїми переживаннями Катюха.

- Просто Рома, - поправив я її, - навіщо так офіційно, особливо у відрядженні?

- Тоді Катя, а не Катюха, - вона невдоволено стиснула пухкі губки. 

Ну, я не навмисно, просто вона така мила і затишна в простому одязі і без окулярів, що язик не повертається називати її по батькові. 

- Домовилися, - я простягнув їй руку для рукостискання, і вона тут же вставила в мою долоню свою вузьку долоньку з тонкими пальчиками. Я обережно стиснув її, але чомусь захотілося доторкнутися до неї губами.

Катя щось побачила за вікном і провела довгим зацікавленим поглядом, поки людина не пройшла далі повз наш вагон. На своє велике здивування, я почув, як у неї тихо заурчало в животі. Вона теж зрозуміла, що це було чути, і тут же злякано втупилася на мене, червоніючи.

- Не обідала? - уточнив я, стримуючи посмішку, що рвалася назовні.

- І не снідала, боялася на поїзд запізнитися або забути що-небудь, - дівчина зніяковіло відвернулася і почала скручувати руками волосся, що залишилося без шпильки. - Там чоловік із таким класним пиріжком у руках пройшов, - з тугою додала вона, - рум'яним.

- Ходімо! - я несподівано навіть для самого себе, раптом схопився з крісла і потягнув її за собою.

- Куди? - майже злякалася вона, піднімаючись.

- Я знаю, де ці пиріжки продаються! Купимо парочку в дорогу! - я, вже не розбираючи шляху спішив до виходу, розштовхував пасажирів, які заходили до вагона «Інтерсіті», стюард щось крикнув нам услід, але у мене була мета нагодувати Катюху пиріжком, і вона затьмарювала собою все інше.

Дівчина слідувала за мною майже бігом, ледь встигаючи.  Я спритно лавірував у потоці людей по перону, поки біля самої будівлі вокзалу не натрапив на бабусю, яка продавала пиріжки. З її великого кошика лився казково апетитний запах свіжої випічки. Мій шлунок уже бурчав в унісон із животом Катрусі, і ми поспіхом замовили рум'яні пиріжки з капустою та з картоплею.

- Боже, яка смакота, - з повним ротом закотила очі Катя, а я просто промугикав у відповідь. Потім проковтнув шматок і випалив.

- Треба ще взяти! - але щойно я обернувся до віконця, щоб взяти ще кілька приріжків, як мене хтось різко і нервово почав смикати за сорочку ззаду. - Що?

Я обернувся, щоб упертися поглядом у перелякані очі.

- Він пішов! - драматичним шепотом видавила вона, все ще стискаючи пиріжок.
- Хто?
- Поїзд.

Кров відлила від мого обличчя та інших життєво важливих органів. Я озирнувся і побачив блискучий бік «Інтерсіті», що зникав вдалині.
- Твою ж... - пробурмотів я і відкусив довбаний пиріжок. 

Катя поруч схлипнула, і від цього звуку в мені прокинулося щось накшталт лицаря в каламутних потертих обладунках.

- Спокуха! - сказав я перше-ліпше, що спало на думку. 

- Там же всі мої речі, - вона з жахом дивилася на останній вагон, що стрімко зникав вдалині, - і документи, і... - повернулася до мене, - я ж маю супроводжувати проєкт! Від цього залежить мій випробувальний термін! Мене ж... мене ж за це звільнять!
- Е... - сказав я. Взагалі-то, я теж не відпочивати їхав. Я -- провідний розробник, який цей проєкт мав презентувати потенційним замовникам, щоб ті підписали контракт на кілька мільйонів. Подумки попрощався з підвищенням.