Читати книгу - "Таємниця Чупакабри, Леля Карпатська"

Усі персонажі цієї історії є вигаданими, і будь-які подібності з реальними людьми випадкові. Проте деякі містичні елементи засновані на розповідях, які я чула від знайомих, і мають правдиве підґрунтя.

___

Вітер підганяв чорні хмари. Небо пронизували блискавки. Назар закинув косу у багажник автівки.

– Ет, дідько! Сіно змокне.

Чоловік із жалем окинув оком поле. Майже половина зроблена. Акуратні копиці вишикувалися у ряд, ніби армійці у шеренгу. Гроза тільки починалася, тому сподіватися, що негода швидко перейде, було не варто.

Тільки-но Назар торкнувся дверей автівки, як над його головою вдарив грім. Чоловік аж підстрибнув на місці і смачно вилаявся. Варто поспішити.

***

Невелике містечко розкинулося у долині, з усіх боків оточене ставами. Останній власник цих земель, польський поміщик Корнель Кржечунович, розводив рибу. Також мав при палаці стайні, де тримав племінних коней, а при старому монастирі працювала цегельня. Проте ті часи давно минули, залишивши у пам’яті старожилів перекази та легенди.

Ароматна кава парувала і огрядна санітарка щосили дула, намагаючись її охолодити.

– Не дають пообідати, – бідкалася вона, беручи пальцями з довгими яскравими нігтями вафлю з тарілки.

– Ой, Петрівно, не кажи! – зітхала медсестра Віка, поправляючи зачіску перед дзеркалом. – Цілими днями тут нидію, а хіба це хтось цінує?

– Та де! – підтиснула губи Петрівна. – Ніхто не шанує чужої праці.

Двері сестринської відчинилися і санітарка закашлялася, вдавившись крихтами. На порозі з’явилася худорлява, втомлена на вигляд жінка у білому халаті.

– Віко, ти крапельницю поклала хворій з третьої палати?

Та стенула плечима, продовжуючи красуватися перед дзеркалом.

– Віко, я тебе питаю! – крикнула жінка.

За вікном вдарив грім. Медсестра здригнулася і перезирнулася з Петрівною.

– Та йду я, йду.

– Відьма, – прошипіла Петрівна, коли за жінкою зачинилися двері. – Ти просто новенька. У нас всі знають, що в неї і мама відьма була, і баба.

– Чому її прозвали Чупакаброю? – гигикнула медсестричка.

– Бо вона кров пила в корів! Казала Катерина, що як прийшла зранку до стайні, то двоє телят лежало мертвих, – шепотіла Петрівна, для упевненості киваючи головою.

Віка перелякано затулила рота рукою.

– А в Зоряни Миколової кролів подушила і порозкидала тушки по дворі.

– Може то звірина яка?

– Не будь дурна! – Петрівна махнула рукою, ніби відганяючи набридливу муху. – Мій покійний Ігорко не раз бачив, як вона на ставах була. Одного разу скинула спідницю, а там – хвіст!

Медсестра охнула і сіла.

– Ти думаєш, чого він втопився? – санітарка зітхнула. – Злі люди казали, що п’яний був. Але де там! То вона його втопила!

– Та що ви кажете? – в очах Віки від страху з’явилися сльози.

– Вона помітила його тоді, на ставі. От і звела у могилу мого Ігорка, – ридала Петрівна. – Відьма!

***

Ярина клацнула вимикач у темному коридорі, проте світло не з’явилося. Жінка скинула туфлі і навпомацки пройшла на кухню. На столі лежали свічки та сірники. Стара електропроводка не вперше підводила під час негоди. Раптом у двері постукали.

– Хто там?

– Сусід.

На порозі стояв Назар.

– Вибачте, що пізно, але у мене зникло світло.

– То по всій вулиці, – Ярина відступила, запрошуючи чоловіка увійти.

– У вас є павербанк?

– Та звідки? – повела плечем жінка. – Ви не переймайтеся, завтра відремонтують.

– Мені бабця казала. Але я не звик до відсутності зв’язку, розумієте?

Ярина поклала чайник на плиту.

– Як ваша бабця? Давно її не бачила.

– Тримається, – кивнув Назар, сідаючи за стіл. – Навіть не змінилася, відколи я поїхав.

– Скільки вас тут не було?

– Років п'ятнадцять, – замислено мовив чоловік.

– Життя тут тече повільніше, ніж у великому місті, – Ярина сіла з протилежного боку столу.

Вона пам’ятала Назара ще зі школи, хоч той і був на кілька років молодшим. Розумний, вихований хлопець подавав надії і після випускного переїхав до столиці.

– А ви як?.. – слова чоловіка перервав свист чайника.

Ярина поспішила залити окропом липовий цвіт і додала кілька ложок меду. Назар мовчки спостерігав за жінкою. Її тендітна фігура відкидала на стіну тінь, яка легенько тремтіла. Він так і не зізнався сусідці, що вона була його першим коханням. Назару тоді було років десять, Ярині – п'ятнадцять. Вона здавалася такою дорослою та недосяжною.

– Перейдемо на «ти»? – жінка повернулася до столу, простягаючи Назару горня з чаєм.