Читати книгу - "Таємниця Чупакабри, Леля Карпатська"

– Звичайно, – чоловік пожвавився і відсьорбнув з чашки. – Що це?

– Липовий чай. У Києві такого нема.

– Нема. Одна хімія.

– На довго повернувся?

– На кілька тижнів, поки відпустка. А там, хтозна, може й залишуся.

Зрештою хлопець наважився глянути Ярині в очі, в яких відбивалося сяйво свічки. Воно було недостатнім, аби побачити, якого вони кольору. Проте Назар і так пам’ятав. Світло-карі, бурштинові, вони здавалися жовтими у сонячний день, та горіховими – у похмурий. Чоловік хотів торкнутися руки Ярини, як раптом за вікном почувся звук, схожий на брязкіт ланцюгів.

– Що то? – насторожився Назар.

– Нічого! – Ярина підстрибнула. – Пес, мабуть. Забула погодувати, коли прийшла.

Вони попрощалися і Назар вийшов на вулицю. Дощ минув, місяць відбивався у калюжах. Свіже повітря наповнило легені, проте чоловік одразу закашлявся і відчув тупий біль в грудях.

– Будь здоровий! – раптом почувся голос.

Назар спробував розгледіти постать напроти. Та хиталася і важко дихала.

– Хто там?

Незнайомець підійшов ближче і Назар відчув різкий запах перегару. Перед ним стояв чолов’яга, п’яний як чіп.

– Во… Володька я. Закурити є?

– Не курю.

Назар обійшов Володьку і рушив уперед. На мить йому здалося, що той впав, проте хлопець не озирався.