Читати книгу - "Між нами , Mira"

Глава 1: Перший день
Міра стояла біля вокзалу великого міста, тримаючи в руках дорожню сумку та мапу університетського кампусу. Її серце калатало від хвилювання: нове місто, новий університет, нове життя. Після років мрій вона нарешті опинилася тут, у місці, де, здавалося, можна почати все спочатку.

Університетський кампус вразив її своєю величчю. Високі корпуси, галасливі студенти, які поспішали на лекції, — усе це нагадувало їй сцени з фільмів. Але часу милуватися не було. Вона поглянула на розклад і поспішила до своєї першої аудиторії, впевнена, що вже спізнюється.

Міра бігла коридором, намагаючись зорієнтуватися серед незнайомих номерів кабінетів. У поспіху вона не помітила, як зіткнулася з кимось. Удар був несподіваним, і вона злякано відступила назад, помітивши, як кавова чашка, яку тримав чоловік, перекинулася на його білу сорочку.

— О ні! Вибачте! — вигукнула Міра, затинаючись від шоку. Її обличчя заливала хвиля сорому. — Я... Я не побачила вас...

Чоловік, на якого вона наткнулася, мовчки оглядав пляму на своїй сорочці. Він був високий, із темним волоссям, яке акуратно спадало на лоба, і проникливими карими очима. Здавалося, що він не був сердитим, лише трохи здивованим.

— Все гаразд, — нарешті сказав він спокійним, але глибоким голосом. — Ви, мабуть, нова студентка?

— Так, я… Я тільки сьогодні приїхала, — пробурмотіла вона, тримаючи сумку й намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

Чоловік коротко усміхнувся, і ця усмішка чомусь викликала в неї тривожне тепло десь глибоко всередині.

— Тоді вважайте це частиною адаптації, — сказав він, знявши піджак, щоб приховати пляму на сорочці. — Але наступного разу дивіться уважніше, гаразд?

— Обов’язково, — кивнула Міра, відчуваючи, як її щоки палають.

Чоловік кивнув і зник за рогом коридору, залишивши її стояти посеред натовпу. Міра важко зітхнула, намагаючись заспокоїтися.

Увійшовши до лекційної аудиторії, вона сіла на задню парту, намагаючись злитися з іншими студентами. Лекція почалася, і професор увійшов до аудиторії. Міра завмерла, впізнавши того самого чоловіка, на якого пролила каву.

— Доброго дня, — звернувся він до студентів. — Мене звати Максим Олександрович. Я ваш викладач із фізики й за сумісництвом ректор вашого університету.

Міра відчула, як її серце завмирає. Тепер вона точно знала, що цей перший день запам’ятається їй назавжди.