Читати книгу - "Буденне життя, Дімич "

Привіт, Соню. Привіт, мам.
— Що ти, доню, виспалась?
— Напевно, — відповіла дівчина.
— Бачиш, як ми тобі вдало підібрали ім'я.
— Та да, мам, ви немов би відчували, що я та дівчинка, яка любить подрімати.

— Ти не спізнишся на роботу?
— Ні, я якраз встигаю і поснідати, і вчасно прийти.
— Ну, це добре, — відказала жінка.

А тим часом дев'ятнадцятирічна дівчина взялася готувати для себе сніданок. Те, що мати готувала, вона не їла, бо дуже слідкувала за своєю фігурою. Тож мама готувала для свого чоловіка та сина, а Сонька завжди бадяжила щось своє, і всі були довольні. Ну, правда, інколи її брат Рома міг трохи вкрасти в неї їжі, бо вона виглядала дуже класно, а дівчині не завжди вистачало часу, щоб приготувати побільше цієї страви. Але все ж вона у вихідні робила різні вкусняшки, щоб побалувати свою родину.

Сьогодні вона поспішала на роботу, тож взяла розігріту сковорідку, вилила попередньо збиті до однорідної консистенції яйця. Коли млинець трішки підсмажився, виклала тунець та згорнула навпіл — щось на подобі чебурека в неї получилось. Поснідавши та випивши кавусі, сказавши мамі "па-па", Сонька помчала до автобуса, бо залишалося декілька хвилин. Задихавшись, але все ж встигнувши на громадський транспорт, вона добралася до місця роботи — кав'ярні, де працювала баристою вже декілька місяців.

Ще нікого не було, окрім персоналу.
— Привіт, Лесю, як там тортики, готові вже?
Леся була кухарем у цьому закладі, випікала різні булочки та кондитерські вироби.
— Привіт, та вже майже все готове, — відповіла вона.
— Ясно, це супер, бо вчора так налетіли на них, немов би вони безкоштовні були, — сказала Соня та пішла перевдягатись.

За кілька хвилин вона була готова та почала із задоволенням працювати, бо любила це, і спілкування з новими людьми було їй у кайф. Через пів години завітали перші гості — курсанти, які навчалися на полісменів. І як виявилось, їх було немало, і дівчині довелося добряче попітніти, щоб обслужити їх. Але куди їй було діватися? Вона впоралася та зітхнула з полегшенням, коли вони пішли, забравши каву із собою.
— Ну і початок, — сказала вона своїй напарниці Аліні.
А Аліна їй у відповідь:
— Нічого, прорвемося, не вперше ж. Це не з циганами мати справу, як минулого тижня. Треба було обслужити безкоштовно ці наглі морди, бо б перевернули все догори дригом.
— Аліно, не нагадуй про них.
— Гаразд, — відповіла дівчина, а потім запитала:
— Соню, як ти там із Максимком, помирилася?
— Та де там. Десь він пропав, напевно, перехрестився, що ми посварилися, і тепер має привід звалити.
— Ти що, Соню, він же не такий.
— А ти звідки знаєш?
— Та видно по ньому, що він хороший хлопець, — сказала Аліна.
— Та знаю, що хороший, то я дурна. Завжди якісь приводи для сварки знайду, ніяк не навчуся головою думати, а потім жалію про все.
— Не картай себе так, Соню. Завжди винні двоє, на мою думку: він через те, що не заспокоїв, а ти через те, що накинулась на нього.
— Та може й так, Алін, — погодилась дівчина.
— Соню, гляди, хто йде. Тільки згадали, а він уже тут. Може, він жучки нам розставив, — розсміялася подруга.

До них доєднався Максим.
— Привіт, дівчата. Дозвольте мені вкрасти на декілька хвилин Соньку.
— Ну, якщо вона захоче, — сказала Леся, — то забирай, але не надовго, бо в нас купа роботи. Зараз студенти прийдуть.

— Соню, — сказав хлопець, — давай вийдемо.

Вона погодилась.
— Знаєш, я був неправий, — почав він.
Але вона сказала:
— Мовчи, не треба щось казати. Ти не винен ні в чому — то мої заскоки. Приревнувала тебе до твоєї одногрупниці. Ну, що поробиш, кохаю тебе.
— Та я також тебе дуже кохаю, — сказав хлопець, — і все ж я також винен. Знаю добре тебе і показуюся з дівчиною тобі на очі, тим самим провокуючи тебе.
— Ай, ти, Максе, ходи вже сюди, поцілую тебе. Не говори більше дурниць. То я собі понапридумувала, а ти не хочеш мене образити.
— Та тому що кохаю, — поцілувавши та обнявши дівчину, хлопець пішов зі щасливою посмішкою на обличчі.

А дівчина вернулась у заклад та сказала подрузі, що вони помирилися.
— І у вихідний у нас побачення.
— Це чудова новина, — сказала Аліна. — Тепер головне знову не посваріться.
— Та постараюсь, — усміхнулась Соня.
— Тепер до роботи берімося. Поглянь, скільки народу суне.
— Та це фігня, впораємось. Головне, що в мене все добре з Максимком.

Дякую, що прочитали моє оповідання. Якщо вам сподобалося, пишіть у коментарях так, а більше оповідань ви знайдете у збірці "Короткі оповідання для тебе"

Кінець