Читати книгу - "Зловісно тихе життя, Луїза Пенні"

Луіза Пенні

Зловісно тихе життя

Ця книжка — подарунок Майклові, а разом із нею я дарую йому моє серце

Розділ перший

Міс Джейн Ніл віддала Богові душу недільного туманного ранку, на День подяки. Для всіх місцевих жителів то була неабияка несподіванка. Смерть міс Ніл не була природною, хіба що ви вірите в те, що все відбувається за задумом вищих сил. Якщо так, то всі свої сімдесят шість років Джейн Ніл ішла до цієї кінцевої миті, коли смерть зустріла її у величному кленовому лісі за селом під назвою Три Сосни. Вона впала в яскраве сухе листя, розкинувши руки й ноги, ніби намагаючись власним тілом намалювати в ли`сті ангела.

Старший детектив Арман Ґамаш із поліції Квебеку став навколішки. Його коліна хруснули так, що здалося, наче хтось вистрілив із мисливської рушниці; а великі виразні руки нависли над маленькою цяточкою крові, що псувала пухнастий кардиган, наче він, як справжній чаклун, міг зцілити рану й повернути жінку до життя. Але він не міг.

Він не мав такого дару. На щастя для Ґамаша, йому були притаманні інші таланти. Ще не нахилившись, він відчув запах нафталіну, запах його бабусі. Лагідні, добрі очі Джейн здивовано дивилися на нього.

А він здивовано дивився на Джейн. То була його маленька таємниця. І те, що вони ніколи раніше не зустрічалися, було тут ні до чого. Ні. А таємниця полягала в тому, що, маючи за плечима понад п’ятдесят років життя та довгу, наразі явно застряглу кар’єру, він досі дивувався насильницькій смерті. Це було незвичайно як для керівника відділку вбивств, і, можливо, стало однією з причин, які завадили йому зійти на вищий щабель у цинічному світі поліції. Ґамаш завжди сподівався, що то хтось помилився і насправді ніякого трупа немає. Але тіло міс Ніл, що швидко клякнуло, не залишало жодної надії на помилку. Інспектор Бовуар допоміг йому підвестися. Захищаючись від жовтневого холоду, Ґамаш застібнув ґудзики на своєму пальті на підкладці від «Берберрі»[1] й замислився.

Кількома днями раніше Джейн Ніл запізнилася. Вона домовилася про зустріч за філіжанкою кави в сільському бістро зі своєю доброю приятелькою та сусідкою Кларою Морров. Клара сиділа за столиком біля вікна й чекала.

Терплячість їй не була властива. Cafe au lait[2] вкупі з роздратуванням викликали в ній неабияке серцебиття. Трохи збентежена, Клара пильно вглядалася крізь аркове вікно в сільські зарості, старі будинки та клени, що росли навколо сільського муніципалітету. Дерева, що набували дивовижних відтінків червоного та бурштинового кольорів, були, напевне, єдиним, чого торкалися справжні зміни в цьому поштивому селі.

Через шибку, обрамлену середниками, вона побачила, як уздовж вулиці дю Мулен до села повільно рухається пікап, а з його капота безвільно звисає гарна самиця плямистого оленя. Пікап неквапливо об’їхав навколо муніципалітету; побачивши його, місцеві мешканці зупинялися мов укопані. Тривав сезон полювання, а навкруги були мисливські угіддя. Однак подібні мисливці приїздили переважно з Монреаля чи інших великих міст. Вони наймали пікапи і, мов бегемоти на годівлю, на світанку й у сутінках вирушали ґрунтовими дорогами в пошуках оленів. А побачивши здобич, з’їжджали на узбіччя, зупинялися, виходили з пікапа та стріляли. Клара знала, що не всі мисливці були такими, але таких було вдосталь. Саме вони ременями прив’язували оленів до капота свого пікапа та їздили сільськими шляхами, переконані, що мертва тварина на машині — свідчення успіху справжніх чоловіків.

Щороку мисливці цілили в корів, коней, домашніх улюбленців і один в одного. І хай яким неймовірним це здається, іноді вони навіть стрілялися, напевне, у стані психозу помилково маючи себе за обід. Мудрі люди знали, що деяким ловцям — не всім, лише деяким — було важко відрізнити сосну від куріпки чи людини.

Клара запитувала себе, що сталося із Джейн. Вона рідко запізнювалася, тож їй легко було пробачити. Клара легко пробачала багато чого багатьом людям. Надто багато, як часто застережливо зауважував її чоловік Пітер. Однак у Клари була своя маленька таємниця. Насправді вона не завжди виявляла поблажливість. Про більшість випадків вона справді забувала. Та деякі таємно тримала в пам’яті, плекала та пригадувала тоді, коли їй необхідно було втішитися чужою безсердечністю.

«Монреаль газетт»[3], яку хтось залишив на її столику, була засипана крихтами від круасана. Між крихтами Клара розгледіла заголовки: «Квебецька партія голосує за проведення референдуму про незалежність», «Вилучення наркотиків у регіоні», «У парку Мон-Трамблан заблукали туристи».

Клара відвела очі від похмурих заголовків. Вони з Пітером уже давно не передплачували монреальських газет. Незнання було справжньою благодаттю. Вони віддавали перевагу місцевій «Вільямсбург каунті ньюс»[4], де можна було прочитати про корову Вейна, про приїзд онуків до Гілен або про стьобану ковдру, яку продавали на аукціоні на користь будинку для літніх людей. Час від часу Клара замислювалася, а чи не намагалися вони в такий спосіб утекти від реальності й уникнути відповідальності. Потім вона зрозуміла, що їй байдуже. До того ж вона дізнавалася всі життєво необхідні новини тут, у бістро Олівера, яке було серцем Трьох Сосен.

— До тебе мільйон миль, — пролунав знайомий любий голос. Джейн була захекана й усміхнена, а її вкрите зморшками сміху обличчя пашіло рум’янцем від осінньої прохолоди та жвавої ходи від її будинку через сільський лук.

— Вибач за спізнення, — прошепотіла вона Кларі на вухо, і вони обійнялися — одна маленька, пухкенька й задихана, а друга на тридцять років молодша, струнка, все ще збуджена високою дозою кофеїну.

— Ти тремтиш, — сказала Джейн, сідаючи за столик і замовляючи собі café au lait. — Я не знала, що ти так турбуватимешся.

— От брудна стара відьма! — засміялася Клара.

— Сьогодні вранці я саме нею і була, це точно. Ти чула, що сталося?

— Ні, а що сталося? — Клара нахилися вперед, з нетерпінням чекаючи на новину.

Вони з Пітером їздили до Монреалю купувати полотно й акрилові фарби для роботи. Обоє були художниками. Пітер — успішним. Клара — досі невідомою, і, як потайки вважали більшість її друзів, такою напевне й залишиться, якщо й надалі вперто писатиме свої незбагненні картини. Клара мусила визнати, що її серія войовничих маток майже повністю втрачена для купівельної публіки, а от предмети побуту з пишними зачісками й велетенськими ногами мали певний успіх. Одну таку картину вона продала. Решта, штук із п’ятдесят, стояли в підвалі, дуже схожому