Читати книгу - "Iсторичнi есе. Том 1"
- Жанр: Наука, Освіта
- Автор: Іван Лисяк-Рудницький
До першого тому “Історичних есе” визначного українського вченого, професора Альбертського університету (Канада) Івана Лисяка-Рудницького входять праці з української політичної та інтелектуальної історії.
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Іван Лисяк-Рудницький
ІСТОРИЧНІ ЕСЕ
Том 1
ПЕРЕДМОВА
Із змішаним почуттям жалю і втіхи готував я до видання первісну англомовну версію батькових “Есе з сучасної української історії” — жалю, що він не дожив, аби опублікувати книжку самому, і втіхи — від того, що можу так предметно скласти данину шани його пам’яті. З ще гострішим усвідомленням тих почуттів я зустрічаю український переклад його праць.
Мій батько помер у квітні 1984 року, а книжка з’явилася друком 1987 року. За час, що минув відтоді, світ став свідком краху Радянського Союзу, з попелу якого відродився український Фенікс. Джерелом постійного смутку для мене є те, що батькові не було відведено ще кілька років, аби узріти незалежну Україну. Він міг би дечим прислужитися державі, та головне — відчував би своє життя завершеним.
Читаючи під враженням останніх подій написане моїм батьком, дивуєшся його прозорливості. Останнього разу, коли я бачився з ним, у Гарварді в жовтні 1983 року, він сказав мені, що розв’язання проблеми Європи полягає в об’єднанні Німеччини. Пам’ятаю, мені здавалося, що це неможливо, що Берлінська стіна не впаде ніколи. Він був правий. Так само й написана 1970 року і його стаття “Радянська Україна з історичної перспективи”, яка блискуче аналізує “вмонтовані напруження” у статусі України як номінально суверенної радянської республіки та передрікає, що “кмітливі маніпулятори” державним міфом “можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратися з джином, якого він викликав”. Стаття закінчувалася так:
“Багато хто гадатиме, що у світі, де політика підвладна державним взаєминам, філософські антиномії насправді не багато важать на практиці. Та досвід історії свідчить, що уряд, який заплутався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, від яких виводить свою легітимність, не може протривати довго. Що протриває, звичайно, це Росія, яка є і залишається однією з найбільших націй на землі. Та в нинішню епоху краху колоніальних імперій СРСР є анахронізмом. Лише тоді, коли ленінське гасло “самовизначення націй аж до відокремлення” перестане бути обманом, Україна і Росія зможуть жити, як добрі сусіди”.
І ще раз, через двадцять два роки, час довів його правоту.
Як свідчить наведений уривок, мав велику повагу до сфери конкретного й ніколи не вагався аргументувати, покликаючись на “емпіричну історичну реальність”. Водночас цей уривок засвідчує глибокий вплив на його думку філософії Гегеля: він був переконаний, що “історичний процес має власну логіку, яка перевершує плани й бажання акторів”, визнавав, що “свобода можлива лише в межах державного правопорядку”, прирівнював історизм до самоусвідомлення, доводив неминучість конфліктів у людських взаєминах.
В історії самої української політичної думки батько надзвичайно захоплювався консервативним політичним мислителем Вячеславом Липинським. При багатьох нагодах він посилався на демонстрацію Липинським вирішальної ролі, зіграної шляхтою у повстанні Хмельницького в XVII ст., аби спростувати тих народницьких істориків, яким не вдалося сприйняти ідею конечності диференціації соціальної структури. Переважно через брак плюралістичного бачення критикував мій батько антипода Липинського — радикального теоретика Михайла Драгоманова, чию велич, проте, він визнавав.
Кожний, хто знав батька, міг засвідчити, що був він людиною подиву гідної ерудиції. Від давніх цивілізацій Китаю до сучасної американської культури — ніщо людське не було йому чуже, він з кожного предмета, схоже, прочитав принаймні декілька книжок. Така широта знань ще більше вирізняє центральний факт його дослідницької кар’єри — виняткову концентрацію на проблемах української історії, передовсім XIX та XX століть.
Звичайно, відданість українським справам аж ніяк не полегшувала академічної кар’єри батька, оскільки саме існування української історії як незалежної ділянки знання не було загальновизнаним серед його американських колег. Лише після приїзду 1971 року до Альбертського університету й заснування 1976 року Канадського інстититуту українських студій він нарешті опинився у середовищі, справді спорідненому з його інтелектуальними нахилами.
Коли в одній книжці зібрані статті, написані протягом сорока років з різних приводів, певні повтори, мабуть неминучі. Сподіваюся, однак, що ці повтори не будуть разити читача, а радше справлятимуть враження єдиного інтелекту, який охоплює цілу низку взаємозалежних тем. Щодо тематичного багатства пропонованої книжки, то на додачу до синтетичних нарисів з української історії, я б звернув увагу, зокрема, на статтю “Четвертий Універсал та його ідеологічні попередники”, на есе, присвячені українофілам-полякам XIX ст. — Терлецькому, Чайковському та Духінському — та на ті праці, у яких розглянено українсько-єврейські взаємини.
Україна, затиснена між “російським молотом та польським ковадлом”, мала трагічну історію. Нині на порозі XXI століття, вона вперше здобула можливість кувати власну долю у мирних і демократичних взаєминах з іншими країнами. Увічнюючи пам’ять про минуле України, батько гадав зміцнити перспективи її майбутнього, щоб світ міг побачити, словами Драгоманова, “одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою [нацією — П. Л.-Р.] людською більше”{1}. Оскільки сьогодні українське, донедавно ще бездушне тіло воскресає, мене дуже втішає думка, що інтелектуальна спадщина мого батька може спричинитися до витворення живого майбутнього України.
Хотів би висловити подяку професорові Омелянові Пріцаку за його передмову до цього тому, докторові Франку Сисину, директорові Центру досліджень історії України імені Петра Яцика Канадського інституту українських студій за сприяння в перекладі статей на українську мову й, особливо, кандидатові історичних наук Ярославові Грицаку за його невтомну і скрупульозну працю.
ПЕТРО ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ,{2}
Флорідський університет
Омелян Пріцак{3}
ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ЯК УЧЕНИЙ І “КОМУНІКАТОР”{4}
Нелегко мені подати оцінку творчости свого однолітка, товариша й друга, з яким я не раз ділив долю протягом майже півстоліття Тим більше, що він відійшов цілком несподівано, далеко не використавши свого творчого потенціялу. За яких два-три дні до його смерти я ще одержав від нього листа у зв’язку з підготовкою ним до друку тому праць зорганізованої завдяки його зусиллям дуже вдалої конференції з нагоди 100-літньої річниці від дня народження Вячеслава Липинського. Дивний збіг обставин супроводжує це ім’я: заприязнилися ми з Іваном Лисяком-Рудницьким у 1937–38 академічному році у Львові — тогочасному центрі українського націоналістичного студентства. Одначе, спільним знаменником, що зблизив нас, було наше зацікавлення творчістю та ідеями Липинського (у ті часи дійсно рідке явище) яке виникло в нас незалежно одне від одного. Отже, наша приязнь почалася й продовжувалася під омофором Липинського.
Іван Лисяк-Рудницький не був за своєю природою кабінетним ученим. Якби він міг жити і творити
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Iсторичнi есе. Том 1», після закриття браузера.