Читати книгу - "Дотик Флори , Шепіт Оповідачки"

Сонце високо піднялося над лісом і його золотисте світло лилося крізь густе сплетіння гілок. Воно падало м’якими плямами на галявину, розмальовуючи землю мінливими візерунками світла й тіні. Повітря тут було насичене запахами – терпкуватим ароматом соснової смоли, ніжною солодкістю розквітлих дзвоників, свіжістю роси, що ще мерехтіла на кінчиках травинок.

Посеред галявини тягнулися до неба молоді ялинки й стрункі сосни, їхні голки виблискували під сонцем, мов дрібні смарагди. Під ногами стелився м’який килим із моху, ніжного й прохолодного, мов шовк природи. Папороть, розкинувши свої мереживні віяла, хилилася під легким вітерцем, шепочучи щось давнє, таємниче.

Квіти розсипалися яскравими мазками серед зелені: білі ромашки тягнулися до світла, їхні жовті серцевини світилися, ніби крихітні сонця; фіалки ховалися в тіні дерев, розливаючи солодкий аромат; сині дзвіночки ніжно похитувалися, відгукуючись на легкий вітер. Над ними пурхали метелики – білі, жовті, синюваті, що літали, мов кольорові тіні літа. Неподалік стрекотали коники, вплітаючи в повітря свої тонкі мелодії.

У повітрі чулося безперервне дзижчання – бджоли неквапливо збирали нектар, жуки перекочувалися з листка на листок, мурахи вели свої нескінченні стежки між стеблами трав. Десь збоку тоненьким струмочком бігла вода, дзюркотіла поміж камінням, освіжаючи повітря прозорими бризками. На гладенькому камені грівся в променях сонця маленький вуж, ледве помітно рухаючи своїм гнучким тілом.

На нижніх гілках ялинки вовтузилася білка, вертка і швидка, стрибала з гілки на гілку, тримаючи в лапках шишку. Птахи співали серед гілля – ніжно, срібно, переливчасто. Соловей заливався десь у гущавині, зяблик цвірінькав весело й швидко, а вгорі над галявиною кружляв шуліка, що розгойдувався на потоках теплого повітря. Вдалині лунав голос крука, глибокий і загадковий, додаючи таємничості цій лісовій симфонії.

Галявина жила, дихала, переливалася кольорами та звуками. Літній день був у розпалі, і все навколо купалося в сонячному світлі, немов у золотому мареві, що пронизувало кожен листочок, кожну пелюстку, кожну краплину роси.

Серед цього живого килима природи, майже невловима для стороннього ока, ковзала Флора – дух лісу. Її легкі, нечутні кроки не тривожили трави, лишаючи за собою легкий відблиск роси. Вона здавалася частиною цього місця – її довге волосся переливалося всіма відтінками зелені, а в його пасмах мерехтіли крихітні квіти, що розквітали й закривалися залежно від її рухів. Очі – глибокі, мов озера в лісових глибинах, віддзеркалювали в собі небо та вічний рух природи.

Флора обережно торкалася квітів кінчиками пальців, виправляючи зім'яті пелюстки, пригладжуючи траву, що хилиталася від вітру. Вона провела рукою над ромашками – і ті підняли голівки вище, підставляючи свої сонячні серцевини під світло. Вона зупинилася біля зламаного листка на гілці папороті й лагідно провела по ньому пальцями – і той випростався, ніби вдихнувши нове життя. Метелики тихо кружляли навколо неї, ніби визнаючи її своєю царицею, а вітерець розносив її запах – ніжний, ледь відчутний аромат свіжої зелені й польових квітів.

Флора завмерла, прислухаючись. Крізь шепіт листя та легкий плескіт води вона почула тихі людські голоси. Обережно, ніби вітерець, що торкається крон дерев, вона рушила вперед, розсуваючи лапи сосен. Її босі ступні не лишали слідів на вологому моху, а тонкі пальці лагідно торкалися гілок, щоб не потривожити ліс.

Попереду серед дерев відкривалася невеличка лісова галявина, що обрамляла берег маленького озерця. Вода в ньому була прозора й спокійна, мов дзеркало, в якому відбивалося літнє небо. По поверхні ковзали тонкі смужки сонячного світла, пробиваючись крізь гілля старих дубів. Очерет ніжно похитувався на легкому вітрі, а серед латаття колихалися жовті квіти кубушки.

На березі, біля самої води, сиділи двоє молодих людей — хлопець і дівчина. Вони нахилилися одне до одного, пошепки говорили, час від часу посміхаючись і опускаючи погляди в воду. Їхні обличчя світилися м'яким щастям, а руки ледь торкалися. Навколо них росла висока трава, в якій сховалися польові маки та сині волошки. Метелики літали поміж стебел, часом сідаючи на руки закоханих, ніби відчуваючи їхнє тепло.

Але раптом щось змінилося. Спочатку — лише напруга в повітрі, ніби вітерець раптово стих перед бурею. Хлопець сказав щось різке, а дівчина зметнула на нього погляд, сповнений гіркоти. Її брови здригнулися, губи міцно стиснулися. Вона відповіла йому — коротко, але в її словах бринів виклик.

Тиша зависла між ними, важка, ніби сутінки, що падають на ліс перед дощем. І раптом дівчина рвучко підвелася, її легка сукня майнула в сонячному світлі, і вона побігла, ступаючи босими ногами по траві. Висока осока шаруділа  під її кроками, ліс відгукувався луною. Вона побігла на інший бік озера, залишивши хлопця самого.

Він сидів, втупившись у воду, де ще недавно відбивалася її усмішка. Його плечі були напружені, пальці стискали траву. Десь, у глибині лісу, закричав самотній птах і цей звук луною відгукнувся в його серці. На іншому березі дівчина, теж самотня, сховала обличчя в долонях. Озеро між ними стало дзеркалом їхньої розлуки, спокійним і байдужим, ніби природа спостерігала за їхнім болем мовчки.

Обережно, мов тінь від пелюстки, Флора ступала поміж трав, ледь торкаючись босими ногами землі. В її русі не було ні шуму, ні ваги – тільки легке тремтіння повітря, коли вона схилилася до квітів. Червоні маки хитали голівками, відчувши її дотик, їхні тонкі стебла тремтіли під вітерцем, наче вони самі вирішували, чи віддати свій сік.  

Флора шепотіла їм щось лагідне, давнє, і квіти охоче розтулили свої яскраві вінчики. На її пальцях заблищали краплі макового соку – густі, схожі на застигле сонячне світло, трохи прозорі в променях вечірнього сонця.  

Дівчина підійшла спочатку до хлопця, що сидів, схилившись над власними думками. Його пальці стискали травинку, наче він хотів знайти в ній відповідь. Флора легенько торкнулася його повік і він відразу повільно схилився назад, мов стебло, що зморила літня спека.