Читати книгу - "Сині тіні, TODO ADDER"

Я тут не живу, але сьогодні опинився всередині. Ми з моєю кішкою, Сьосею, гуляли неподалік, коли я згадав, що в гуртожитку мешкають друзі, і вирішив їх відвідати. Сьося – норовлива, майже дика: не дається до рук, але якщо пощастить її зловити, можна на мить погладити, перш ніж вона вислизне й утече.

Коридори гуртожитку гуділи знайомими звуками: розмови, сміх, гуркіт дверей. Зайшовши до друзів, я почув уривок бесіди:
– Завтра екзамен із вищої математики.

Серце стиснулося. Сесія? Завтра? Я не знав. Паніка майнула в голові. Знайшовши найкращого друга, я отримав підтвердження: так, завтра. Поки ми розмовляли, я відпустив Сьосю – і не помітив, як вона зникла з кімнати.

– У мене є всі відповіді, – сказав друг, простягаючи аркуш А4 із 150 питаннями. – Сфотографуй.

Я дістав телефон і почав знімати. Краєм ока помітив Сьосю: вона повернулася. Спокійно переступила поріг, озирнулася, ніби нічого не сталося. Я не бачив, коли вона вибігла, але її повернення стиснуло мені серце – я міг її втратити, а вона сама знайшла дорогу назад. Полегшення змішалося з дивною тривогою, але часу розбиратися в почуттях не було.