Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Дощ падав безперервно, наче намагався змити не тільки пил вчорашнього дня, але й саму пам'ять. Важкі краплі розбивалися об бруківку, стікали вузькими струмками, створюючи калюжі, які віддзеркалювали вуличні ліхтарі. Їхнє світло хиталося на водній поверхні, немов привиди, що не могли знайти спокій.

Вона стояла посеред безлюдної вулиці, її одяг наскрізь промок під дощем. Холод пробирав до кісток, але найбільше її лякало те, що думки були порожні, як пустий лист паперу. Хто вона? Де вона? Серце несамовито калатало, а розум відчайдушно шукав хоча б клаптик пам’яті, який міг би пояснити, що з нею сталося. Але замість відповідей – лише порожнеча.

Ліліан торкнулася свого обличчя, відчувши холодну шкіру та волосся, що липне до чола. Погляд ковзнув униз – на тонких зап’ястях виднілися червоні сліди, ніби її зв’язували. Дихання збилося. Це був лише сон? Чи реальність?

Ліліан озирнулася, намагаючись зрозуміти, куди йти. Але місто було їй чужим.

І тоді вона відчула це — погляд.
Холодний, пронизливий, він впивався в неї, змушуючи волосся на потилиці вставати дибки. Вона різко обернулася.

На іншому боці вулиці, ледь поза досяжністю світла ліхтарів, стояв чоловік. Високий. У довгому чорному плащі. Його обличчя губилося в тіні, але вона знала – він дивиться просто на неї.

Світло ліхтарів наче боялося торкнутися його, ніби навіть воно не мало влади над ним. Темрява згущувалася довкола, майже обіймала його.

Серце Ліліан несамовито закалатало.

— Хто ви? — її голос зірвався на шепіт.

Чоловік мовчав. Він просто зробив крок уперед.

Щось всередині неї завмерло, а потім різко стиснулося, як розжарене лезо, що вдарило в грудну клітку.

Паніка скувала тіло. Ліліан відступила назад, ступаючи в калюжу, але не відчувала холоду – тільки якесь первісне, ірраціональне відчуття загрози.

— Не підходьте! — вона намагалася звучати впевнено, але її власний голос лунав віддалено, ніби не належав їй.

Чоловік зупинився. Його голова ледь нахилилася вбік, ніби він уважно її вивчав.

— Ти повернулася.

Голос торкнувся її шкіри, немов чийсь подих ковзнув уздовж шиї. Низький, глибокий, просякнутий темрявою.

Щось у ньому було... знайоме.

Гострий біль пронизав голову.

Образи спалахнули перед очима.

Темрява. Дзеркала. Чиїсь руки, що тягнуться до неї…

Дихання обірвалося, земля захиталася під ногами. 

— Я не знаю вас! — вирвалося з її грудей, і вона рвонула вперед, кидаючись крізь зливу.

 Її ноги ковзали по мокрому асфальту, дихання збивалося, а серце лунко віддавалося у грудях, наче барабани війни. Коли вона помітила стару вивіску "Готель Чорний Лотос", серце стиснулося від невідомого передчуття, але Ліліан не вагаючись штовхнула важкі двері. Їхній скрип лунав у вітрі, як шепіт давно забутих душ. За нею зачинилися двері, глухо клацнувши.

Вестибюль був темний, обтяжений запахом воскових свічок, вогкості… і ще чогось глибшого, пронизливого. Лотосів. Аромат обволікав, як шовкова павутина, проникаючи крізь шкіру, вбираючись у легені. Це був шепіт з минулого, ніби сама пам'ять прагнула вирватися крізь завісу часу. За стійкою сиділа літня жінка. Її зморшкувате обличчя було блідим, немов старе фото, що вицвіло з часом, очі ледве мерехтіли в тіні.

— Номер? — голос звучав відсторонено, ніби жінка говорила крізь густий туман.

Ліліан лише кивнула, не зумівши видати а ні звуку. Жінка мовчки простягла їй ключ. На металевому кільці було вигравіюване число: 313. Ліліан стискала його в пальцях, наче це була нитка, що тримала її життя, і рушила до сходів. Сходами тяглася тиша, прихована і насичена вогкістю. Лише десь здалеку чути було дзвінок годинника, глухий і холодний.

Кімната була простою: дерев’яне ліжко, тумба, старий письмовий стіл… І дзеркало. Високе й широке, воно займало майже всю одну стіну. Скло випромінювало легкий, холодний блиск, немов приховувало щось за своєю поверхнею. Ліліан зняла мокру куртку і кинула її на підлогу. Підступила до дзеркала. Її відображення зустріло погляд... але щось було не так. Очі. Вони світилися. Лиховісне смарагдове світло пульсувало в глибинах зіниць, розливаючись, як темна рідина.

Дихання перехопило. Ліліан відсахнулася, втративши рівновагу, і впала на ліжко, тіло скувала паніка.

Раптом... відображення засміялося.

Холодний, віддалений сміх, що не належав їй, не належав цьому світу. Голос був порожнім, але водночас заворожуючим, неначе стародавнє закляття, що пронизувало сутність. Ліліан застигла — страх обгорнув її тіло, мов лід.

Тиша розтягнулася, як густий туман.

Вона не ворушилася, намагаючись усвідомити те, що щойно сталося. Серце калатало в грудях, а руки тремтіли. І тоді Ліліан почула шепіт — темний, оксамитовий, сповнений загадкової сили, яка тягнула її до себе.

— Відчини, Ліліан.

Голос обіцяв щось неможливе — те, чого Ліліан боялася бажати, але не могла ігнорувати. Груди стиснуло болем. Ім’я вирвалося з вуст, немов вирок.

— Рафаель.

Вона лежала на ліжку, серце калатало в грудях, коли перед її очима знову постала його постать. Темний плащ. Пекучий погляд. Силуети, що тягнулися до неї, немов живі тіні.

Пальці тремтіли, коли вона повільно підвелася й підійшла до дверей.

Долоня стиснула дверну ручку.

— Хто ти? — прошепотіла вона, голос тремтів.

— Ти знаєш.

Її дихання збилося.

Якщо вона відчинить двері – усе зміниться. Її життя. Реальність. Все.

Світло в кімнаті згасло. І темрява поглинула її, безкрая й холодна, мов глибини океану. Вона не бачила нічого – лише відчувала, як морок огортає її, проникаючи під шкіру. Тіло здавалося невагомим, наче її вирвали з реальності й закинули у світ, позбавлений простору та часу. Тиша була абсолютною, зловісною.

А потім вона почула це. Шепіт. Голоси бриніли звідусіль і водночас лунали з глибини її свідомості. Слова змішувалися, губилися, перепліталися у щось ледь розбірливе.

— Пам’ятай…

Що це було? Наказ, попередження, чи заклик. Її губи ворухнулися, але не видали ні звуку. Що вона мала пам’ятати? Чому цей голос здавався таким знайомим?