Читати книгу - "Полтавська казка, Владислав Рікі"

За спиною відкланювалася, зменшуючись, Шар-гора. Старенький автомобіль, підлаштовуючись під ями й вибоїни та прискорюючись, віз своїх господарів до рідної домівки.

– Як тобі свято? – запитав батько сина, не відводячи погляду від дороги.

Святовір, худорлявий хлопчина шістнадцяти років, уважно роздивлявся придбані в торговців сувеніри на гулянні «Козацької слави цілюще джерело», яке щороку відбувалося на славетній історичній горі.

– Прикольно! – у Святовіра у вухах ще не вщухав гомін натовпу, тупіт кінських копит, гучні пісні, передзвін шабель. Відвідати це дійство він бажав уже давно, і не вперше благав татуся з’їздити на Шар-гору. Але з різних причин подорож постійно відкладалася. Цьогоріч в батька нарешті з’явився вільний час, щоб задовольнити прохання сина. – Я і не гадав, що тут крім відпочинку я здобуду ще такий шквал емоцій. Дядько той, що отаман, розповів безліч історій, яких я раніше ніколи не чув. Та й інформація про них ніде не траплялася. На цій горі, виявляється, відбулося стільки битв, що важко й уявити, коли люди встигали знову відбудовувати поселення.

Гучний сміх батька відвернув увагу Святовіра від поробки. Здивований погляд зеленоокого хлопця з довгою зачіскою переметнувсь на татуся. Він щиро не розумів, чим саме міг викликати таку реакцію. Що він такого сказав?

Коротко стрижений, круглолиций вусань поглянув на сина і, не чекаючи запитань, промовив:

– Не помічав, що ти полюбляєш історію, та й узагалі пристрасті до читання. Тебе ж за книгою навіть не побачиш. Та й домашку ти робиш за п’ять хвилин, аби скоріше покинути підручники.

– Знов ти з книгами, – обурився юнак, – в ютубі вже давно все є. Ти й сам його дивишся, а книжки, між іншим, у тебе в руках я також не бачив.

Правда на мить загнала водія в мовчанку. Але лише на мить. Швидко знайшовши вихід, батько продовжив.

– Деякі речі у ютубі ти знайти не зможеш. Ти, може, пам’ятаєш, я тобі колись розповідав, що ми з бабусею і дідусем переїхали до Хоролу з Поділу, коли померла моя бабця, а твоя прабабця. Так ось, моя прабабця, коли я ще був малий, розповідала мені про свою рідну тітку, яка була відьмою. От її боялось усе село. Бо й було за що. Адже, якщо вона комусь зла бажала, то неодмінно так і відбувалось. Якось хлопці твого віку вирішили подивитись, як живе відьма, і забрались до неї до хати, поки тієї не було у дома. Бешкетники потім дуже шкодували, їх усіх здолала недуга. До кого тільки не звертались батьки дітей, у яких на очах стухало життя неслухів. Хто ж зможе таке витримати. От зібралися вони і пішли до відьми прощення вимолювати. Та прийняла каяття лише коли хлопці зізналися в скоєному й покаялися, і відьма відпустила прокльон. Ось такі історії ти не знайдеш в інтернеті. Їх знають лише ті мешканці того часу, де відбувалося це дійство.

– Дивно те, як вони дізнались, що відьми не було у дома? Якби я там жив і знав, що то відьма, навряд чи б поліз до її хати.

– А що там було знати?! Раніше господині не замикали двері на замок. Достатньо було підперти їх зовні палицею або мітлою. На скільки я пам’ятаю, звідти й вислів пішов «на мітлі полетіла». Тобто кудись пішла.

– Ну таких казочок в неті навалом, – втративши цікавість до бесіди, Святовір повернувся до розглядання сувенірів.

– От звідкіля ти взяв, що то вигадки? – не вгамовувася водій. – Хочеш я тобі навіть її домівку покажу. Ну якщо там хоч щось залишилось. Бо село офіційно перестало існувати ще у 2003 році. І деякі хати там уже були у занедбаному стані, ще до того, як останні мешканці покинули село.

– У тебе часу забракло, щоб на свято потрапити, а ти кажеш, щоб ще кудись їхати, – з іронією пробурмотів хлопчина, не надаючи значення його словам.

– Не повіриш, але це село тут неподалік. То що поїхали? – батько запитально глянув на сина. – Я тобі заодно покажу, де я провів своє дитинство.

– Давай! – перед такою спокусою Святовір не зміг устояти.

Навпаки, він навіть зацікавився, що то таке за село, яке покинули люди.

                                                                                  ***

Покинуте село застигло у часі світу, перебуваючи десь посередині. Святовір навіть почало здаватися, що час немов сповільнив свій рух. Відсутнє життя, наповнене спокоєм і дзвінкою тишею, трохи лякало, від чого стало якось моторошно. Колись тут жваві ранки зустрічали прохолодним подихом туману, що ковзав над старовинними дерев’яними хатами з різьбленими віконницями, перші промені сонця. З хати в хату, немов естафета, передавалося голосисте кукурікання півнів, раз у раз чулося мукання і гавкіт собак... Брязкання відер і гучні крики людей, які виганяли худобу на пасовище. Починалася повсякденна метушня, рутинна і звична. У цьому тихому куточку панував свій ритм, свій запах і своя мелодія, де кожна деталь несла відгомін минулого, де кожен камінь і дерево зберігають відбиток людських рук, що дбайливо творили цей світ упродовж століть.

Скошені часом хати були низькі й темні, подекуди солом’яні стріхи або черепиця лежали долу та злилися з кольорами землі, а на місці них зяяли чорнотою різних розмірів наскрізні дірки. Немов соромлячись свого вигляду, будинки прикривалися високими деревами, кущами й травами, а природа старанно приховувала жахіття покинутого села. Десь у затінку розлогих старих лип у високому бур’яні проглядався дерев’яний колодязь, такий самий потрісканий і облуплений. У цьому місці кожен предмет беріг свою історію, маючи свій дух, який не міг знищити навіть час.

– Ось у цьому будинку жив я з батьками! – несподівано сказав батько, зупиняючи авто. – Пішли подивимось,– додав він, вибираючись першим із затишного салону машини.

Святовір поспішив за татусем, старанно ступаючи слідами зламаних колючих трав, які добре відчувалися через тонку підошву його взуття.

Сучасний будинок із цегли ще стійко тримався, чинячи опір часу. На вхідних дверях навіть уцілів масивний навісний замок.