Читати книгу - "Самітник , Шепіт Оповідачки"

Він йшов неквапливо, ступаючи на м’який килим із опалих ялинових гілок, що встелили землю густим, мов оксамит, шаром. Під ногами тихо потріскували голки — сухі, ламкі, забуті вітром. Ліс дихав спокоєм, єдиними звуками були шурхіт листя, віддалений пташиний спів і хрипке, хворобливе, дихання Самітника.

Проте, десь далеко, за кількома завісами дерев, з-за пагорба, невиразно чулися й інші звуки. Незвичні, майже нереальні у цьому відлюдному світі: відлуння сміху, уривки мелодії, ніби свято тривало в тому місці, в якому не мало бути нічого, крім мовчання. Ці звуки вабили. Голоси звучали, немов згадка з минулого життя — життя, яке він давно забув.

Самітник йшов уперед, розсуваючи обережно вологе листя й пониклі гілки. Дотик до кори дерев був для нього, наче, дотик до шкіри знайомої істоти. Він злився з лісом настільки, що не одразу помітив те, що власна шкіра набула ледь помітного зеленкуватого відтінку, немов він сам став частиною цієї землі. Пальці химери були подовжені, з грубими, темними нігтями, які нагадували пазурі — непомітно і повільно тіло підкорювалося законам дикої природи.

Одяг — рештки колишнього життя — висів на тілі зношеними лахміттями, змоклими від роси, просоченими запахом деревини, диму й забуття.

Але він йшов. Бо ліс, який колись прийняв його в обійми, тепер, наче, сам підштовхував вперед. Туди, де ще жевріла людська пам’ять. Де звучала музика.