Читати книгу - "Під шкірою міста, Мельська Наталі"

Сутінки згущались у кімнаті, мов дим. Андрій сидів у кріслі біля вікна, стискаючи в руках скляну попільничку – єдину річ, яку Марина забула, коли йшла. За вікном дощ самітньо бив у шибку.

– Ти знову там, – пролунав тихий голос Марини. Вона стояла біля дверей, тримаючи чашку, яка не диміла.

– Як мені звідти вийти? – відповів він, не дивлячись на неї. – Півроку, а я досі бачу тебе в кожному кутку. Сукню на гачку, сліди на килимі і ту записку: “Пробач”.

Марина ступила вперед, але підлога не скрипнула. Її силует здавався розмитим, ніби намальованим на склі дощем.

– Ти… ти ж знаєш, що… зрадила я, не ти.

– Зрадила? – він різко скрикнув, і попільничка хруснула в руці. – Я прийшов додому, а там його запах – чужий, гострий, на нашому ліжку, на наших простирадлах.

Вона опустила очі, її пальці стиснули чашку, але та не здригнулась.

– А де був ти? – її голос став холоднішим. – Пам’ятаєш, як я чекала тебе в ту грозу? Дзвонила, благала повернутись, бо мені було страшно. “У мене дедлайн”. Я залишилась сама.

Андрій стиснув губи. Спогади рвали його зсередини.

– Я будував наше життя! – вибухнув він. – А ти спалила все заради хвилинного тепла.

– Я замерзала. Той… той чоловік не значив нічого.

Тиша зависла, густа й задушлива. Андрій підвівся, підійшов до вікна. Скло відбивало його обличчя – змучене, старече, а її тінь за ним тремтіла, ніби готова розтанути.

– Я кохаю тебе, – прошепотів він, і голос зірвався. – Кохаю, хоч ти встромила ніж мені в спину. Як це витравити з себе?

Марина наблизилась, її очі блищали, але сліз не було.

– Я не знаю себе без нас. Порожнеча болить сильніше за сором. Спробуй знову повірити?

– Повірити? – він відвернувся. – Минуле згоріло. Попіл не стане вогнем.

– Але можна запалити інший вогонь. Не схожий, але теплий.

– Чим розпалимо? – його голос зламався. – Моїми сльозами? Твоєю зрадою?

Її рука застигла в просторі між ними, не долетівши до мети.

– Правдою, якою б гіркою вона не була. Я зруйнувала все, але шукаю шлях назад. Ти відкриєш двері?

Їхні погляди зчепились – його палаючий від болю, її – крихкий, як скло. У ту мить дощ за вікном загудів сильніше, ніби намагався перекричати їхній біль.

Телефон задзвонив, різко й невблаганно. Андрій здригнувся, попільничка випала з рук і розбилась об підлогу. Він озирнувся – кімната була порожня. Ні Марини, ні чашки, ні тіні. Лише уламки попільнички і шум крові у власних скронях. Примара, яку він покликав, щоб знову пройти крізь пекло.

Телефон дзвонив. На екрані – “Марина”. Його серце закалатало, пальці затремтіли, але він підняв слухавку.

– Андрію, – її голос був справжнім, хрипким, живим. – Я біля будинку. Можна зайти? Нам треба поговорити.

Він стояв нерухомо, його очі прикуті до уламків. Потім видихнув:

– Заходь.

Він відклав телефон і став біля вікна. Дощ відступав, а в затуманеному склі він бачив лише своє обличчя – без примарних силуетів, готове до зустрічі з тією, що ще жила у серці. Тихий протест скла залишився непочутим у вихорі його рішучості.