Читати книгу - "Між полум’ям і тінню, Рита Адлер"

Ніч була тихою, мов змова.

Місяць, повний і блідий, завис над пагорбами, мов вічне око. Пелюстки сакури кружляли в повітрі, але не падали — ніби хтось тримав їх у моменті між сном і дійсністю.

Акане стояла на краю храмової тераси, загорнувшись у темно-фіолетове кімоно. Його рукави — довгі, мов тіні. У її руках був дзеркальний оберіг, створений для ловлі снів. Він світився сріблом.

— Ще один украдений спогад, — прошепотіла вона, дивлячись, як у дзеркалі затанцювала злива… вогників. — І знову — лис.

За останні два місяці понад десяток жителів навколишніх сіл прокидались без частини своєї пам’яті. Не пам’ятали, як звуть матір. Не знали, чому плачуть біля певного дерева. Не розуміли, кого чекали кожного вечора.

Сни, що крадуть зорі, — так називали це.

І всі докази вели до одного створіння: перевертня-кіцуне з Лісу Тіней.

Акане мала впіймати його.

Ні — не просто впіймати. В’язати. Принизити. Змусити зникнути, як ніч з приходом сонця.

Вона торкнулась тильної сторони руки.

Там ще залишалась мітка нареченої. Тонкий малюнок, який колись наніс їй хлопець, що поклявся повернутись… і не повернувся.

“Не кохання. Не біль. Лише обов’язок.”

Так вона казала собі.

Та тієї ночі, коли місяць перевернувся в небо, він з’явився.

Не в селі. Не в храмі.

У її сні.

Вона йшла серед туману. І раптом — дзвін дзвіночків. Лисячий силует.

Він стояв на камені посеред води, з золотими очима, що палахкотіли.

Обличчя юнака. Усмішка хитра. Тиха. Ледь глузлива.

— Ти мене чекаєш, Акане з клану Місяця, — сказав він. — А я прийшов.

— Ти — злодій спогадів.

— А ти — вбивця снів.

Вона замахнулась оберегом. Але тіло заклякло. Вітер обійняв її — і вона зрозуміла:

Це не її сон. Це — його.

— Я не вб’ю тебе, — сказав лис, підходячи ближче. — Ти мені потрібна.

— Чому?

— Бо тільки ти можеш побачити, що я забрав не пам’ять, а біль.

І тоді вона прокинулась — спітніла, задихана, з пелюстками сакури на подушці, хоч кімната була зачинена.

А за вікном...

На гілці — сидів лис із золотими очима, і дивився на неї так, ніби знав її ім’я ще до того, як вона його отримала.

Ліс мовчав, як змова.

Акане йшла поміж дерев, її кімоно шелестіло, наче вітер перелистував старі сувої. Її рука стискала оберіг, але він уже не світився.

Бо той, кого вона шукала, був зовсім поруч.

Він стояв спиною до неї — боса нога, наполовину людська, наполовину лисяча, торкалась моху.
Світло крізь листя відбивалось у золотих очах, як дзвін у тиші.

— Прийшла вбити мене? — його голос був несподівано тихим, мов запрошення.

— Прийшла дізнатись, хто ти є. Без маски, без снів.

Він обернувся. Той самий юнацький погляд, лисячі вуха, довге волосся, що спадало на плечі. Але щось змінилось — він дивився на неї не як здобич, а як на дзеркало, яке боїшся побачити.

— Я не крав пам’ять, — сказав він. — Я ховав її.
— Навіщо?
— Щоб врятувати. І тебе — також.

Акане

Я підійшла ближче.
Небезпечно близько.

Між нами було тільки повітря. Але й воно — гаряче, мов полум’я.

— Чому я бачу тебе в кожному сні?

— Бо ти мене створила, Акане.

— Я?..

— Ти так довго пригнічувала себе, що твоя душа вигадала когось, хто зможе торкнутись до тебе — справжньої.

Він торкнувся мого зап’ястя. Не грубо, не впевнено — а майже боязко.
Як торкаються вогню, коли не знаєш: обпечешся чи зігрієшся.

А моє тіло — затремтіло.
Не від страху. Від впізнавання.

Я не вдарила його. Не відійшла.
Я дивилась, як у його очах блимає щось не вовче.
Щось… людське. Живе. Пристрасне.

Моє дихання стало глибшим. Його — тишею, що чекає бурі.

— Якщо це ще один сон… — прошепотіла я.
— Тоді дозволь йому тривати, — відповів він.

І я — дозволила.

Він не поцілував мене. Але я добре відчувала, як все в ньому кричало про бажання.
А все у мені — про страх...