Читати книгу - "Леонід. Народження легенди, Сергій Оріанець"

У ніч, коли народився Леонід, небо розколола блискавка, і старий храм на пагорбі спалахнув, мов смолоскип. Олімпія, ще слабка після пологів, тримала немовля, відчуваючи, як його серце б’ється проти її грудей. Вона дивилася у вікно палацу, де вогонь пожирав священні стіни, а попіл, змішаний із дощем, осідав на її золотій сукні. «Це знак: мій син народжений для величі», — прошепотіла вона, її голос тремтів від благоговіння й страху.

Жрець Єнох стояв поруч, його очі, глибокі, мов гірські озера, відбивали полум’я. Він нахилився до колиски, де лежав Леонід, і торкнувся його чола тремтячими пальцями. «Боги промовили, — сказав він тихо, ніби боячись розбудити дитину. — Цей хлопчик — син бурі, його ім’я гримить у зорях». Олімпія стиснула руку Єноха, її очі палали. «Він об’єднає народи, — мовила вона. — Я зроблю його таким».

Унизу, в долині, люд збирався біля палацу, їхні голоси зливалися з гуркотом грому. Вони співали пісень, ще не знаючи імені немовляти, але відчуваючи, що ця ніч змінить їхні долі. «Обраний прийшов!» — лунало в темряві, і Олімпія всміхнулася, хоч у грудях гуділа тривога. Вона знала, що велич має ціну, і молилася, щоб її син був готовий її заплатити.

Філіп, її чоловік, стояв осторонь, у тіні колони. Його проста туніка контрастувала з її золотими шатами, а погляд був важким, мов камінь. «Знак богів чи їхня кара?» — запитав він, і його голос різав повітря, мов клинок. Олімпія не відповіла, лише притисла Леоніда сильніше. Вона бачила в синові не лише дитину, а й мрію — імперію, що розкинеться від моря до гір. Але в ту мить, коли грім стих, а дощ заливав згарище храму, вона відчула холод: чи не стане її любов до сина його прокляттям?

Роки минали, і Леонід зростав у тіні пророцтва, що гуділо над ним, мов відлуння тієї бурі. Олімпія щоночі розповідала йому легенди про героїв, чиї імена не вмирали, і про далекі землі, де піски шепотіли таємниці, а море співало пісні. Її голос, м’який, але владний, запалював у його серці вогник — мрію стати більшим, ніж просто син царя. Але коли він шукав погляд Філіпа, бачив лише мовчання. Батько уникав слів про долю, лише клав руку на плече й казав: «Будь собою, хлопче». Ця тиша ранила Леоніда, ніби він був негідний знаку богів, про який шепотіли всі.

Пісні люду, що лунали в долині, стали його колисковими. «Обраний, обраний», — співали вони, і малий Леонід, ховаючись за гобеленами палацу, слухав із калатливим серцем. Він уявляв себе на чолі армій, із мечем, що дзвенить, мов гімн, але щоночі прокидався від страху: а що, якщо він не виправдає їхньої віри? Єнох, із його тихим голосом і очима, що бачили зорі, навчав його: «Доля — це не тягар, а шлях. Але ти мусиш знайти його сам». Ці слова западали в душу, але лишали питання: ким він стане?

Коли Леоніду виповнилося сім, до палацу запросили найкращих учителів царства. Вони відкривали йому світ: поезію, що змушувала груди стискатися від захвату; трави, що повертали життя; числа, що тримали світ у рівновазі; мистецтво війни, де кожен крок вирішував долю. Леонід слухав, його очі блищали, мов зірки, а питання роїлися в голові, наче бджоли в саду. «Чому зорі рухаються?» — питав він астронома, вказуючи на мерехтливе небо над палацом. «Як клинок може переписати долю народу?» — допитувався в історика, уявляючи себе незламним воїном без страху. Але найбільше його манили розповіді про далекі землі — про криваво-червоні пустелі Ефіри, де пісок співає під ногами; про кришталеві архіпелаги Океанії, де вночі світиться вода; про загублені міста на хребтах гір, що дихають туманом; про ліси, де дерева шепочуть імена тих, хто наважився їх підкорити. «Я побачу їх усі», — шепотів він, стоячи на балконі, де солоний вітер доносив запах моря. Ці мрії, що горіли в його душі, стали насінням, з якого зросли його майбутні завоювання.

Одного вечора, коли йому було дев’ять, Леонід прокрався до палацової бібліотеки. Повітря пахло старим пергаментом і воском свічок, а тіні від ліхтаря танцювали на стелі, розписаній сценами легенд. Його серце калатало — не лише від страху, що варта його спіймає, а й від передчуття. Полиці гнулися під вагою фоліантів, і хлопчик, тримаючи тремтячий ліхтар, знайшов манускрипт, оздоблений золотими літерами. Це була хроніка царя, що об’єднав розрізнені племена. «Його ім’я живе вічно», — прочитав Леонід, і його подих став швидшим. Він уявив себе на чолі армій, із мечем, що співає, і народом, що славить його ім’я. «Чи моє ім’я гримить у віках?» — прошепотів він, гортаючи сторінки до світанку.

Варта знайшла його, коли перші промені сонця пробилися крізь високі вікна. Старий бібліотекар із сивою бородою лагідно дорікнув: «Тобі ще рано читати такі книги, юний принце. Але твоя жага знань… вона обіцяє велике». Леонід усміхнувся, але в душі відчув холод. Він знав, що кожне питання, кожна мрія наближає його до долі, яку бачила мати, і до ціни, про яку шепотів Єнох.

У дванадцять років Леонід уже не просто грав у війну — він командував, наче народжений для цього. На луках за палацом, де трава пахла літом, а бджоли гуділи в золотому світлі, він збирав хлопців із царства, його голос дзвенів, мов дзвін, коли він роздавав ролі полководців і воїнів. У його очах горів вогонь — той самий, що запалила Олімпія, розповідаючи про героїв, чиї імена гримлять у віках. Але в глибині душі, де ховався страх, він шепотів собі: «Я мушу бути гідним. Мушу».

Його найкращий друг, Верон, худорлявий хлопець із веснянками, що розсипалися по обличчю, мов зірки, завжди був поруч. Його сміх, дзвінкий, як дзвіночки, розливався луками, але в очах ховалася обережність. Верон не любив ризикувати, та коли Леонід кликав, він ішов за ним, хоч серце тремтіло. «Ти мій брат, — казав він, усміхаючись. — Куди ти, туди й я». Але щоразу, коли Леонід кидався вперед, Верон відчував холод: чи не загубиться він у тіні друга?

Ввечорі, коли сонце хилилося до заходу, фарбуючи небо багрянцем, вони вдвох вигадали нову гру — штурм уявної фортеці. Хлопці цілий день тягали гілки й каміння, сперечаючись, де поставити «стіни», доки споруда не виросла, крива й хитка, але в очах Леоніда — велична, мов цитадель. Вона стояла на краю лугу, де трава обривалася в неглибоку прірву, порослу колючим чагарником. Леонід стояв перед фортецею, тримаючи дерев’яний меч, його волосся гуділо на вітрі, а груди здіймалися від захвату. «Вероне, вперед! — крикнув він, його голос різав повітря. — Ми візьмемо вежу, і слава буде наша!»