Читати книгу - "Сім поцілунків до кохання, Тіна Волф"

Усі права на цю книгу належать автору.

Жодна частина цього твору не може бути відтворена, скопійована, розповсюджена, опублікована чи використана в будь-якій формі без попередньої письмової згоди автора.

Ця книга розміщена ексклюзивно на платформі Букнет. Будь-яке несанкціоноване розміщення на інших ресурсах заборонено.

Порушення авторських прав тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України, зокрема Законом України "Про авторське право і суміжні права".

Попередження: Будь-яке незаконне використання цього твору може призвести до юридичних наслідків.

***

Марія не вірила в долю. Вона вірила в міцну каву без цукру, хрусткі нові блокноти, дедлайни, які спалахують червоним у Google-календарі, і в те, що справжнє кохання — це добре продумана кампанія напередодні 14 лютого. Її романтика давно загубилася десь між авіаквитками в останню хвилину, статтями з заголовками «10 причин поїхати до Стамбула восени» і безкінечними вечірніми зідзвонами з редакцією. 

Марія працювала тревел-журналісткою та блогеркою — не з тих, хто публікує фото ніг на пляжі з кокосом, а з тих, хто пише про країни так, що хочеться кинути все й рушити за обрій. Її статті друкували популярні журнали, а її Instagram і блог мали тисячі підписників, які чекали на нові подорожі, поради й іронічні підписи під світлинами.

Вона вміла помічати деталі: запах кориці в марокканському кафе, шум вітру в італійських алеях, тріщину на фасаді старого готелю в Порту. Але найголовніше — вона вміла передати це словами, так, що читачі відчували себе частиною її мандрів.

Іноді вона писала про любов — бо читачі це любили. Але насправді Марія вважала, що почуття — це наче авіарейс із трьома пересадками: шанс, що ти дістанешся до пункту призначення — мінімальний. І все одно ти летиш.

Попри гламурну картинку, робота була не завжди легкою: недоспані ночі, затримки рейсів, статті, які потрібно було здавати з будь-якого куточка світу — навіть з хостелу без інтернету. Але ця робота давала їй головне — свободу. І можливість не затримуватись ніде надовго…

Жила вона в однокімнатній квартирі на шостому поверсі — типовий київський будинок з вічно несправним домофоном, запахом випічки з пекарні на першому поверсі й краєвидом на шумне перехрестя, де кожен новий день починався зі звуків клаксонів і гомону. 

На стіні її кухні висів старий студентський плакат з написом: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» — Фрідріх Ніцше. Його кути вже закрутилися, папір вигорів на сонці, але він чомусь залишився після усіх переїздів, ремонтів і змін. Зняти його руки не доходили — або, може, щось глибоко в ній цього не дозволяло.

Цього ранку панувало типове суботнє безсилля: коли ще не встиг повністю прокинутись, але вже змучений самою перспективою понеділка. 

Марія лежала на боку, загорнута в ковдру як у кокон, із телефоном у руці. Instagram підсунув їй рекламу йоги на даху, а Glovo — суші зі знижкою. 

— Хм, карма чи лінь переможе сьогодні? — пробурмотіла вона, мружачись на яскравий екран.

І саме в цей момент пролунав дзвінок у двері. Раптовий, різкий, ніби в чужу меланхолію хтось увірвався з вимогою пояснень.

— Хто там ще зранку? — буркнула вона, скидаючи ковдру і посковзнувшись на одній із подушок, що дивом не впала у чашку з недопитим чаєм.

На порозі стояв поштар. Молодий, із скуйовдженим волоссям та подивом у погляді, ніби йому самому було цікаво, що за таємнича кореспонденція така прилетіла. В руках — не посилка, не конверт, навіть не штраф за перевищення швидкості, як вона вже звикла.

А листівка!

Маленька, стара, злегка зім’ята, з виглядом, ніби пережила дощі, бурі й десятки сортувальних центрів. На лицьовому боці — маяк серед темного моря, самотній і гордий, освітлений тільки блискавкою на обрії. На звороті — кілька знайомих слів, написаних чорною ручкою.

«Пора виконати угоду. Чекаю тебе в кав’ярні біля твого будинку о третій. Пакуй валізу. — А.»

Її палець злегка тремтів, коли вона перечитувала. 

«А». 

Не просто літера. Вибух минулого. Пульс, який зупинився і знову запрацював, але вже по-іншому.  Андрій. Той самий. Він не зателефонував, не написав. Надіслав листівку, як із кіно. І залишив ці слова, наче виклик. 

«Пакуй валізу. Чекаю в кав’ярні». І мільйон запитань.

Але в той самий момент, стоячи посеред кухні у старій піжамі з написом «Not today, Cupid» («Не сьогодні, Амуре»), Марія раптом усміхнулася. 

Бо десь глибоко всередині, за всіма шарами скепсису, іронії й розчарування, прокинулась та сама дівчина, яка колись вірила, що все ще попереду. Вона застигла. Серце вдарило раз — глухо, гучно. Потім ще раз — сильніше, наче намагаючись вирватися з грудей. Ноги підкосилися, і вона повільно осіла на м’який килим у вітальні, тримаючи листівку в тремтячих пальцях.

«А».

Одна літера — і вся її впевнено побудована реальність дала тріщину. Вона вдарила по пам’яті точніше, ніж улюблена пісня чи запах дитячих парфумів з юності. 

Андрій.

Той самий, з яким вони ночами зависали в гуртожитку, запарювали дешеву каву й пили її з термоса на даху, розглядаючи зорі та майбутнє. Той самий, із ким вони ділили перші розчарування, порожні обіцянки і ті безрозсудні, наївні мрії, які здавалися тоді такими реальними. І той самий, із ким вони, сміючись, підписали оту дурнувату угоду на клаптику зошита: «Якщо через десять років будемо самотні — одружимося».