Читати книгу - "Польові троянди та ромашкові очі, Лойко Самум"

Серед квітучого поля стояла кав’ярня. Навколо не було нічого, окрім безкраїх квітучих полів, які згодом переходили у блакитне небо. А білі купчасті хмари, як засніжені гори лежали на землі. Світло-зелена трава ховала низькі квіти, лише яскраві кольори іноді визирали показуючи свою красу.

Серед цього поля стояла кав’ярня для різних міфічних істот з усього світу. З першого погляду — невеличка будівля, але вона ховала в собі велику залу для чаювання, кухню та ґанок, заставлений великими горщиками з квітами. Тут не було жодних вікон та спереду — однієї стіни, тому смачні запахи з кухні відчувалися не лише у залу, а далеко за її межі. Тому й не дивно, що різні створіння завжди знаходили сюди дорогу. З іржавих труб крутилися хмари диму, які давали знати, що робота продовжується.

В середині завжди була купа народу, тому постійно було гамірно. 

Дівчата-офіціантки завжди мали купу роботи, тому крутилися від одного столу до іншого. На відміну від фантастичних відвідувачів це були звичайні людські дівчата віком до двадцяти років. Скільки б часу не минуло вони завжди залишаються такими.

Тут не йде час, немає дня та ночі, місяців та пір року. Завжди є лише сьогодні. Враження, ніби, коли день добігає кінця, то хтось відмотує час назад. І так завжди, тому квіти не в’яли та й нові не квітли. Немає навіть життя та смерті.

Хоч день один і той самий, але завжди різний. Через гостей. Вони завжди різні, але інколи приходять ті, що були раніше. Відрізнялися вони не лише своєю батьківщиною, а й зовнішнім виглядом, та особливо — характером.

Зазвичай зовнішність була протилежна характеру. Ось здавалося, що звичайний милий гном не може аж ніяк та нікому зашкодити, але водночас від нього було більше криків та скандалів ніж від будь-якого здоров’яка, у якого єдина проблема — пройти обережно між столами, аби нічого не зачепити та не створити ще більше проблем.

— Там, звідки я родом, людям дуже холодно, — розповідав один гість, — уявляєте? Ніс червоніє, щоки палають, а руки ніби не твої від неможливого холоду…

Ось залою промайнув здивований йойкіт. Дівчата вірили всьому, бо не могли перевірити, а відвідувачі розповідали з кожним словом ще красномовніше. Такі історії зовсім не рідкість, та кожного разу було цікаво слухати.

Взагалі всі вже звикли й тому нікому не дивуються. Хоч зараз увійде хтось з головою тварини, пташиними крилами чи хвостом. А можливо взагалі якоїсь частини тіла не буде, руки або ноги, носа та очей. Можливо — навпаки більше ніж потрібно. Описати гостей було майже неможливо, позаяк кожен особливий по своєму.

Відрізнялися поведінка та манера спілкування, бо були всі з різних частин світу. Через це відвідувачів було цікаво слухати, а особливо коли траплялися ті, хто з таким захопленням розповідали навіть найсумніші історії, що навіть кухарі визирали з кухні, щоб погріти вуха.

— От би мені хоч одним оком зазирнути до іншого світу, — з сумом промовляла Маргарита, одна з офіціанток.

— До якого саме? — запитала Жасмин, друга дівчина.

— Та чи є різниця до якого саме?

 Один з гостей почув цю розмову та почав розповідати, яка різниця між світами. Після тієї розмови дівчата ще довго не згадували, а коли хотіли поговорити — тричі озиралися.

Головна мета цієї кав’ярні — нагодувати улюбленими стравами, аби ті не так пакостили людям. Позаяк вони всі вигадані створіння й хто знає якими їх вигадували, кухарі з усіх сил намагалися впоратися з цією задачею, а поки гості чекали, у залі в найтемнішому куточку стояло пошарпане піаніно. На ньому грав “невидимий музикант”, який перебирав чорно-білі клавіші. Через галас його музики ніхто майже не чув, та йому, здається, вистачало полиці з квітами над музичним інструментом. 

Потрапити сюди можна, і піти також, але як саме — ніхто не знає. Немає якихось магічних дверей, речей та заклинань. Все стається само собою, варто лише відчути смачний запах страв й оком не кліпнеш, як враз опинишся у кав’ярні серед квіткового поля, в якому завжди є робота. 

З дверей кухні визирнула жіночка, кухарі були головними й старшими за віком, та покликала дівчину-офіціантку. Поспіхом розставивши на столі посуд та залишивши страву, дівчина прибігла до кухні. Дівчина була невисока, зі світлою шкірою та круглою формою обличчя, рівний ніс та світло-зелені очі. Русяві великі кучері лежали на плечах, а одягнена була у просту блакитну сукню з рукавами ліхтариками та білим фартухом. Всі дівчата тут так ходили, це звичайний одяг офіціанток. 

Звали цю дівчину — Джу, що означає хризантема. Таке ім’я їй дали тут, у цій кав’ярні всі давали один одному імена, бо своїх не мали. Чому саме так назвали, сказати точно не могли. Просто обговорили та вирішили, що наступна дівчина, яка тут з'явиться буде Джу. Хоч час тут і йшов по іншому, але вічності не було. За довгий час старі працівники змінювалися новими, а що ставало з ними далі — не відомо, але ніхто не вважав це сумною подією або смертю. Це просто було вже інше життя.

Зараз життя продовжувалося. Роботи було достатньо, аби не сидіти без діла. Навіть найлінивіші безперестанку крутилися навколо відвідувачів, запитуючи чого вони бажають сьогодні. Жінка, яку звали Пелагея, покликала і без того заклопотану Джу аби попросити, що б та принесла чистої води з джерела.

— Постривай, Джу, — покликала знову Пелагея, коли дівчина без зайвих запитань погодилася прихопивши перший ліпший скляний глечик, — одягни капелюх, бо знову ластовиння на обличчі з’явиться.