Читати книгу - "Глибина третьої ночі, Віталій"

Карпати зустріли його мовчанкою. Густою, важкою, такою, що тиснула на барабанні перетинки сильніше, ніж перепади висоти. Старий позашляховик Ореста Демчука ковтав кілометр за кілометром розбитої гірської дороги, що зміїлася між смереками, чорними й нерухомими, наче застиглі вартові якогось забутого царства. Сонце ледь пробивалося крізь щільне плетиво гілок, лягаючи на капот іржавими плямами світла. Тут, здавалося, навіть повітря було іншим – густішим, просякнутим запахом вогкої землі, прілого листя і ще чогось невловимого, тривожного.

Зв’язок зник ще годину тому. Індикатор на телефоні показував лише порожні поділки. Не те щоб Орест розраховував на довгі розмови – він їхав не на відпочинок. Останній дзвінок від Михайла, молодшого брата, досі луною відбивався у скронях. Короткий, уривчастий, сповнений незрозумілої паніки: «Оресте, вони повернулись… Ті, що з лісу… Я знайшов старі записи батька. Це правда… Третя ніч… Їдь негайно, чуєш? Негайно!» А потім – тиша. Лише тріск у слухавці й обірваний зв'язок.

Орест стиснув кермо міцніше. Пальці, що звикли до холодної сталі зброї, побіліли. Михайло ніколи не був панікером. Навіть у дитинстві, коли вони лазили по старих австрійських фортах чи тікали від розлюченого лісника, саме Міша зберігав холодну голову, вигадуючи план порятунку. Що могло так налякати його зараз? «Вони повернулись…» Хто – вони?

Село Звонів з’явилося несподівано, виринувши з-за чергового повороту, наче привид. Воно тулилося в улоговині, оточене з усіх боків лісистими схилами, що насувалися на нього, готові поглинути. Кілька десятків старих, почорнілих від часу хат із похиленими парканами. Дим із коминів не вився – лише кілька тонких цівок ліниво тягнулися до сірого неба. Людей на вулицях майже не було видно. Лише стара жінка в чорній хустці, що стояла біля криниці, провела машину довгим, важким поглядом. В її очах не було цікавості – лише втома і щось схоже на приреченість.

Орест відчув, як по спині пробіг холодок. Це місце… воно було неправильним. Занадто тихим. Занадто нерухомим. Наче час тут справді зупинився, як писали в туристичних буклетах про забуті карпатські села. Тільки тут зупинка була не мальовничою, а гнітючою. Моторошною.

Хата брата стояла на околиці, трохи віддалік від інших, ближче до лісу. Звичайна дерев’яна хата під шиферним дахом, з маленькими вікнами, що дивилися на світ, як сліпі очі. Двір був порожній, хвіртка відчинена навстіж і скрипіла на вітрі, що раптом налетів з гір, несучи запах дощу. Машини Михайла ніде не було видно.

Орест вийшов з позашляховика, розминаючи затерплі м’язи. Тиша тут була ще густішою. Навіть птахів не було чути. Він рушив до хати, його важкі черевики глухо ступали по втоптаній землі. Двері були не замкнені. Легко піддалися, відчинившись у темні сіни. Пахло пилом, старим деревом і… ще чимось. Солодкувато-металевим. Запахом, який Орест знав надто добре. Запах крові.

Він завмер на порозі, всі його інстинкти, вигострені роками служби, напружилися до межі.

– Спокійно, Демчук, – наказав він собі подумки. – Спочатку розвідка.

Він увійшов до першої кімнати. Світлиця. Невеликий стіл, кілька стільців, стара піч. На столі – перекинута чашка, темна калюжка недопитої кави розтеклася по дерев’яній поверхні. Один зі стільців лежав на боці. Ознаки боротьби? Чи просто неакуратність?

Орест пройшов далі, до спальні. Ліжко було незастелене, на підлозі валялася якась одежа. Але тут було чисто. Він обережно відчинив двері до кухні. І саме там його припущення підтвердилося.

На дерев’яній підлозі, біля порога, лежав кухонний ніж. Звичайний ніж для нарізання хліба, з довгою дерев’яною ручкою. Але лезо було темним від засохлої крові. Не кілька крапель – її було достатньо, щоб забарвити майже всю довжину клинка. Поруч, на підлозі, виднілися розмазані сліди – наче хтось намагався витерти кров, або ж когось тягнули.

Орест присів, не торкаючись ножа. Оглянув підлогу, стіни. Більше слідів крові не було. Але відчуття небезпеки стало майже фізично відчутним. Його брат зник. І це зникнення не було мирним.

Він підвівся і почав методично оглядати хату. Шукав будь-що, що могло б пролити світло на події. Записки, сліди, будь-яку зачіпку. У шухляді старого комода, серед купи паперів та рахунків, він знайшов те, про що казав Михайло. Старі записи. Але не батькові. Це був пошарпаний зошит у шкіряній палітурці, списаний дрібним, майже нерозбірливим почерком. Мова була польською, з дивними символами на полях. Орест не знав польської настільки добре, щоб одразу зрозуміти зміст, але деякі слова впадали в око: «Zwonów», «rytuał», «trzecia noc», «głębinowcy». Глибинники?

Поруч лежало кілька старих, пожовклих фотографій. На одній – група селян у традиційному одязі стоїть біля дерев’яної церкви. Обличчя у всіх були… дивними. Ніби стертими або навмисно зіпсованими. На звороті – дата: 1934 рік. На іншій фотографії – та сама церква, але вже напівзруйнована, і біля неї стоїть самотня постать у довгому плащі. Обличчя не видно. Але на паркані біля церкви був видряпаний знак – триєдина спіраль, що сходилася в центрі. Той самий символ, що був на полях старого зошита.

Ще одне фото привернуло його увагу. На ньому були двоє хлопчиків, років десяти-дванадцяти. Орест упізнав себе і Михайла. Вони стояли біля входу до якоїсь печери чи штольні, усміхнені, брудні. Але на фотографії було щось ще. На камені над входом хтось видряпав той самий символ спіралі. Орест не пам’ятав цього. Невже він був там завжди? Або з’явився пізніше?