Читати книгу - "Елітний спецназ, Віталій"

Лос-Анджелес захлинався. Колись блискуче місто ангелів, осяяне вогнями своїх бульварів і сяйвом Голлівудських зірок, тепер занурилося у непроглядну темряву страху. Невидима, але відчутна хвиля хаосу прокочувалася вулицями, залишаючи за собою спустошення, відчай та нестерпне відчуття безпорадності. Серія зухвалих пограбувань, жорстоких вбивств та викрадень, що тримали мешканців у постійній паніці, свідчили про появу нової, надзвичайно організованої та безжальної кримінальної структури. Звичайні поліцейські методи виявилися неефективними. Кожен ранок приносив із собою нові заголовки, що волали про кров і руйнування, розпалюючи вогонь загального невдоволення та недовіри до влади.

На місці чергового злочину, що став уже рутиною, але не менш жахливою, — пограбування Центрального банку Лос-Анджелеса, — панував повний безлад. Розбиті вікна, розкидані банкноти, сліди крові на мармуровій підлозі – це була картина, що вже стала звичною для детектива Маркуса "Кувалди" Джонсона. Він стояв посеред розграбованої зали, його масивна фігура, що зазвичай випромінювала впевненість, тепер здавалася втомленою. Смикнувши комір своєї пом’ятої сорочки, Маркус кинув погляд на одного з поліцейських, який невпевнено збирав докази.

— Ну що, Сміте? – голос Маркуса був хрипким, насилу пробиваючись крізь гул сирен, що віддалялися. – Знайшли щось цікаве, чи знову нічого?

Сержант Сміт, молодий, ще не обстріляний офіцер, розвів руками.

— Мікроби, детектив. Жодної чистої відбитки. Камери вимкнені за п’ять хвилин до нападу. Схоже, вони знали, куди тиснути. Знову.

"Кувалда" Джонсон стиснув щелепи. "Знову". Це слово переслідувало його останніми місяцями. Кожен злочин був виконаний з хірургічною точністю, залишаючи після себе лише порожнечу та безсилля. Здавалося, що злочинці були на крок попереду, завжди.

— Хтось бачив щось? – запитав Маркус, звернувшись до групи працівників банку, що тремтіли під ковдрами, сидячи на підлозі.

Одна з жінок, літня касирка з сивим волоссям, підняла погляд, її очі були сповнені жаху.

— Вони… вони були як привиди, детектив. Швидкі. Безшумні. І в масках. Я нічого не бачила, нічого!

Маркус зітхнув. Він знав, що вона не бреше. Так само було і під час пограбування музею, і під час викрадення доньки мера. Вони працювали бездоганно. Це не були звичайні бандити з вулиці. Це була нова сила, яка робила їхню роботу схожою на дитячі ігри.

Раптом його рація зашипіла.

— Детектив Джонсон, терміново на зв'язок з капітаном Міллером! – пролунав голос оператора.

Маркус підняв рацію до вуха.

— Джонсон на зв'язку.

— Капітан Міллер вимагає вашої присутності у штаб-квартирі. Негайно. Мабуть, буде прес-конференція мера.

— Чорт, – пробурмотів Маркус. – Як завжди.

Він знав, що його чекає. Медіа вже гуділи, як осине гніздо. Телевізійні канали транслювали жахливі кадри з місць злочинів, журналісти змагалися у висловлюваннях, що засуджували нездатність поліції захистити місто. Тиск на мера Девіда "Прогресивного" Андерсона зростав з кожною годиною, і Маркус відчував, як ця хвиля народного гніву докочується і до них, правоохоронців, що виявилися безсилими.

Мер Лос-Анджелеса Девід "Прогресивний" Андерсон сидів у своєму офісі, його обличчя було напруженим. Він дивився на екран телевізора, де черговий експерт з кримінальної політики розносив його адміністрацію в пух і прах. Андерсон, амбітний і популярний політик, який прагнув покращити життя міста, відчував, як його репутація розлітається на шматки. Він викликав свого прес-секретаря.

— Підготуйте прес-конференцію на сьогодні, – сказав мер, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталева рішучість. – Я зроблю заяву. Ми більше не можемо дозволити цьому продовжуватися.

Тим часом, далеко від хаосу, що охопив Лос-Анджелес, у прихованій підземній штаб-квартирі, лунав спокійний, розмірений голос. Артур "Архітектор" Морган спостерігав за подіями в місті через численні монітори. Його обличчя було приховане за темною, елегантною маскою, що повністю закривала його обличчя, залишаючи лише прорізи для очей, що були спокійними і холодними, як лід. Він сидів у кріслі, його постава була ідеальною, а рухи – вивіреними. За його спиною стояла команда, кожен з яких був професіоналом своєї справи, зібраним з усіх куточків світу.

— Добре, "Примара", – голос "Архітектора" був низьким, майже шепотом, але його чули в кожному куточку кімнати. – Доступ до банківської системи був повним?

Сара "Примара" Блеквуд, молода жінка з яскраво-рудим волоссям, що сиділа перед безліччю моніторів, швидко набирала щось на клавіатурі. Її пальці літали по клавішах з неймовірною швидкістю.

— Так, Архітекторе. Всі резервні копії стерті, сліди заметені. Нічого, крім цифрового пилу. Як ви і просили.

— Чудово, – "Архітектор" кивнув, його погляд ковзнув до іншого монітора, де показували кадри з місця пограбування. – А "М'ясник"? Чи були якісь складнощі під час вилучення цілі?

Ігор "М'ясник" Волков, масивний чоловік з лисою головою та похмурим виразом обличчя, що стояв біля стіни, відгукнувся.

— Дрібні. Кілька охоронців спробували чинити опір. Я їх усунув. Ціль доставлена в безпечне місце, згідно з планом. Жодних проблем.