Читати книгу - "П001, Ігор Даровський"

    Їх привозять по одному. Всіх за списком міжнародного трибуналу. Це їх дев’яте продовження терміну життя. Після великої війни країни–переможниці вирішили, що смерть занадто легка доля для лихочинців і застосували усі досягнення сучасної медицини аби виконавці злочинів проти людства отримали вічне життя.

   Глобальна програма «Живи вічно – відповідай вічно» – стала лозунгом, що об’єднав безліч правозахисників світу. За перше десятиріччя програми рівень злочинності впав на піввідсотка, а витрати на пенітенціарну систему виросли на тридцять. Але вже за кілька років злочинність перегнала систему і вийшла на перше місце.

– На вихід, П001, приїхали – охоронець натискає кнопку і пневмобраслети на ногах відключаються. В’язень не пручається, просто встає і йде до передніх дверей автобуса.  Він трохи кульгає. Програма дала йому вічне життя, але не вічне здоров’я.

   Під стінами будівлі лікарні невеликий громадянській пікет. «Ми заручники системи». «Хто сидить, а хто охороняє», «готелі за наш рахунок»… плакати як завжди прості та красномовні. Останнім часом, з падінням рівня добробуту у Європі та Америці коштовне продовження життя вбивцям та злодіям викликало все більше суперечок. У той час коли у звичайного мешканця не вистачало грошей навіть на тимчасове омолодження люди вимагали реформ та справедливості.

   Вічне життя і дійсно створило дилему в суспільстві. Адже в’язниця стала таким собі нескінченним готелем. Зроби щось жахливе і отримай безсмертя. Зручну одномісну камеру із душовою кабіною, туалетом та виходом у глобальну мережу. У тюрмі можна було отримати освіту, створити бізнес і навіть кар’єру. Насолоджуватися безтурботним життям за рахунок держав–учасниць програми. Безсмертні диктатори, маніяки, вбивці, ґвалтівники – тепер вони спокутували свої гріхи вічно, але окрім самотності не відчували жодного дискомфорту. Найстрашніше, що з ними могло статися, окрім смерті за гратами, це збільшення строку і ще одне оплачуване продовження існування. Прокляті та зневажені суспільством, вони отримували століття на роздуми над власними помилками. Були ті, хто не витримував і втрачав зв’язок із реальністю. Скорочував собі віку. Але таких були одиниці. Більшість ставала ще жорстокішою та зухвалішою. Незмінною залишалася одна тенденція: в’язниць і поліцейських більшало. І поступово світ безперечної поваги до людського життя став загрожувати самому поняттю людської свободи. 

   П001 виходить і дивиться на натовп. Він посміхається. Махає людям, піднімаючи руки у браслетах над головою. Відчуває себе рок–зіркою.

– Вбивця, – найсміливіший з протестувальників кидає м’який камінь у колишнього диктатора, але промахується і влучає у скло тюремного автобуса. М’якіш неспішно сповзає по пласкій металевій поверхні і падає під колеса. Така форма протесту дозволена, тож поліцейські лише сканують хлопця, про всяк випадок, зчитуючи номер його соціальної карти і рейтинг лояльності уряду. Індикатор у зеленій зоні, тож цей громадянин поки не несе небезпеки.

   Реальні протести – це вже пережиток минулого. Розваги для динозаврів. На такі дії витрачається занадто багато калорій та енергії, яку можна використати для корисної праці на благо країни. Їх не засуджують, адже демократія все ще перемагає. Просто не підтримують. 

– П001, не затримуйся, – конвоїр штрикає гумовою палицею невеличкого чоловіка. По його зовнішньому вигляду навіть і не скажеш, що понад двісті років тому він намагався поставити світ на коліна. Стати «рятівником людства» і увійти у історію. Зараз він лише номер у журналі в’язниці, кілька строк у комп’ютерному коді фінансової звітності. Як і його команда. Яка ненавидить його ще сильніше. Адже це почуття як гарне вино, із часом стає лише витонченішим.

   Кожного з них гарно охороняють. Кілька десятків років тому, перед сьомим продовженням життя, їх розмістили в одному автобусі і для двох з них це стало останньою поїздкою. Вони як павуки в банці – якщо кинути всіх в одну –  з’їдять один одного.

   Відтоді їх возять окремо, а найактивніших перевели в іншу в’язницю. Офіційна версія, аби вони не вбили один одного. Але ходили чутки, що навіть за гратами вони знову взялися за старе – зі своїх мізерних одномісних келій почали створювати тюремну імперію. Залучати інших засуджених і навіть охоронців. На одному з глобальних стрімів, психолог, якого запрошували у студію пояснював цей феномен, як глибоку психологічну травму – такий собі владний ПТСР. Люди, які пережили стрес у будь–який спосіб хотіли створити умови в яких їм було комфортно… Кесарю кесареве, в’язничному–в’язничиве…Якось так. Тюремна держава – це те, що вони створювали за свого вільного життя і те, в чому вони жили зараз. Для них майже нічого не змінилося. Вони лишень трошки втратили масу на рейтингових вагах і звичайно позбулися своїх неймовірних статків. Офіційно. Адже за даними деяких незалежних розслідувачів, таємні офшорні рахунки усієї команди і досі дозволяють їм контролювати деякі фінансові потоки та впливати на певні світові процеси через третіх осіб.

   Хоча, може це все лише дезінформація, для підвищення рейтингів детективних агенцій. Як і у минулому так і зараз світ байдужий до таких речей.

   Автобуси, один за одним зупиняються біля головного входу і конвоїри виводять засуджених. Декілька журналістів другорядних каналів кволо висвітлюють цю подію у швидкому стримі. Продовження життя  – вже давно не тема номер один для онлайн сервісів та мережевих таблоїдів. Років сто п’ятдесят тому все було інакше і пацієнт П001 та його посіпаки викликали неабияку зацікавленість преси та розлюченого людства. Зараз більшість сучасників навіть не знають хто це такі і чому на них й досі витрачаються гроші платників податків. Ті покоління вже вмерли, а нові мають інших відомих злочинців та лідерів антирейтингів. Нескінченний цикл забуття.