Читати книгу - "На межі , Джесі Скарлет"

Клініка «Вестерн Хіллз» стояла на самому краю лісу — тиха, відсторонена, мов осторонь усього живого. Сосни навколо були такі високі, що здавалося, небо прослизає між їхніми верхівками крадькома. Тут не кричали. Не плакали. Навіть вітер говорив пошепки. Ця тиша ставала частиною терапії — або частиною покарання. Залежно від того, хто в якій точці життя опинився.

Джесі зайшла до свого кабінету ще до восьмої. Любила перші години — ті, коли клініка прокидалась повільно, ще не наповнена болем. Кабінет був мінімалістичний, затишний: кремові стіни, шафа з книгами, крісло навпроти її власного. Вікно виходило на ліс, крізь скло сочилося розмите зелене світло. Запах кави — терпкий, рятівний — стояв поруч із нею, як єдиний компаньйон.

На столі лежав білий конверт із червоною позначкою. Новий пацієнт. Вона розрізала папір канцелярським ножем — не поспішаючи, мов відкривала щось набагато серйозніше, ніж просто документи.

Ім’я: Джордан Клейн
Вік: 36
Статус: колишній боєць спецпідрозділу
Діагноз: ПТСР, мовчання, емоційна відстороненість, потенційна агресія
Примітка: добровільне перебування; рекомендовано командуванням
Особливе зауваження: "не контактує з персоналом, уникає візуального контакту, не довіряє медикам. Перші спроби терапії — безрезультатні."

Джесі втягнула повітря крізь зуби. «Особливо складний» — це завжди ковдра, якою накривають усе, чого не розуміють.

Вона зібрала волосся в неідеальний вузол, поправила сорочку і вийшла на кілька секунд у коридор — щоб пройтись, зібратись. Потім повернулася, сіла на місце й поглянула на годинник. 08:32. Через хвилину — стук.

Два сухі, точні удари. Не невпевнені. Не обережні. Виміряні. Вона відчула, як щось усередині завмерло.

— Заходьте, — мовила рівно.

Двері відчинилися. І він увійшов.

Джордан.
Його фігура займала весь дверний проріз. Високий, із плечима, що ніби створені тримати броню. Чорна футболка щільно облягала груди. Шрами на руках — тонкі, мов леза, — виглядали з-під рукавів. Але найбільше — очі. Глибокі, темні, холодні. З тією безмовною вагою, що говорить гучніше за крик.

Він не сказав ані слова. Не запитав дозволу. Просто ввійшов і сів у крісло навпроти — плавно, мов кішка, мов солдат, що знає, куди саме поставити кожен м’яз.

Джесі нахилила голову ледь убік.

— Джордан? — м’яко перепитала вона.

Кивок.

— Моє ім’я Джесі. Я клінічний психотерапевт. Протягом наступних тижнів я працюватиму з вами, якщо ви цього захочете.

Тиша.
Вона помітила, як він майже непомітно рухає пальцями — кожен по черзі, наче рахує. Невроз? Контроль?

— У цьому кабінеті немає зобов’язань. Ви можете мовчати. Можете говорити. Ви можете навіть просто сидіти. Єдине правило — чесність. Зі мною або з собою.

Його погляд ковзнув по її обличчю. Вперше — прямо в очі. Джесі відчула, як щось наче стискає їй горло.

У його погляді не було злості. Але й не було м’якості. Лише чисте, концентроване спостереження. Вона раптом відчула себе прозорою.

— Я поставлю кілька простих запитань. Якщо захочете — відповісте. Якщо ні — нічого страшного, — продовжила вона, намагаючись тримати голос стабільним. — Ви багато спите?

Жодної реакції.

— Кошмари?

Очі ледь примружились. Але — тиша.

— Що вас найбільше тривожить? Люди? Замкнені простори? Тиша?

І тоді він нахилився вперед. Рух — повільний, граційний, ніби хижак тягнеться до води.

— Ви боїтесь мене? — запитав низько.

Голос, який прогримів у кімнаті, був наче грім серед хмар — глухий, хрипкий, зламаний.
Джесі мимоволі стиснула ручку. Її пальці стали білими.

Але вона не відвела погляду.

— Ні, — відповіла після паузи. — Але я думаю, ви хочете, щоб я боялась.

Куточок його губ сіпнувся. Чи то іронія, чи щось зовсім інше. Він знову відкинувся назад, схрестив руки на грудях. І знову — тиша.

Сесія тривала ще сімнадцять хвилин. Без жодного слова.

Коли він встав, вона помітила, що він завжди спершу поглядає на двері, потім на неї — ніби оцінює загрозу, навіть тут. Потім вийшов.

Джесі залишилась у кабінеті. Сиділа нерухомо, поклавши долоні на коліна, й дивилась у вікно. Світло в лісі змінилось — з зеленого на блідо-сіре.

…Двері зачинилися майже беззвучно, залишивши по собі легкий запах металу, куртки, пилу — щось типово чоловіче, але змішане з чимось диким, небезпечним.

Джесі провела пальцями по столу, наче хотіла розвіяти цей слід. Але він залишився десь усередині, за грудиною. І вона не знала, чому.

Ніхто ще не дивився на неї так.
Не як на лікарку. Не як на жінку. Як на щось... живе. Занадто живе. Як на людину, яка здатна завдати болю — або полегшити його. Він поки не вирішив.

Джесі підвелась і підійшла до вікна. Ліс був у тумані. Гілки ворушились від повітря, але здавалось, що це не вітер, а щось інше. Немов сама клініка дихала — повільно, важко.

Її рука торкнулась скла.

«Боєшся мене?»

Голос досі звучав у її голові. Як шрам, як слід після дотику.

— А ти хочеш, щоб я боялась, — повторила напівпошепки, сама для себе.

Що за питання було це? Погрозливе? Попередження? Перевірка?

Їй було 28. Вона пройшла ординатуру в екстремальних умовах, вела терапії з людьми, які вбивали, кричали, ридали. Але поруч із Джорданом… було інакше.

Його тиша звучала гучніше за будь-який крик.

Вона згадала його обличчя. Чітко вирізані вилиці. Очі, які майже не кліпали. І шрам — тонкий, ледь помітний, уздовж шиї. Мабуть, ножове поранення. Або уламок. У ньому не було нічого, що мало би хвилювати її як жінку — і водночас, усе.

«Не можна. Це пацієнт».
«Потрібно бути об’єктивною».
«Ти ж професіоналка».

Але десь усередині, там, де розум уже не керував, а тіло пам’ятало, як це — жити на межі, вона знала:
він буде не просто пацієнтом.

Невловимий холод пробіг шкірою. Вона схрестила руки, притискаючи себе до себе. І раптом знову згадала — погляд. У ньому було стільки болю, що її власні стіни захитались. Він був не просто військовий. У ньому було щось зламане, як у вовка, що виріс на війні і повернувся в світ, якого вже не розуміє.