Читати книгу - "Під маскою влади, Катя Черниш"

Запах пилу, вогкості й старого дерева став її парфумом ще в шість років. Відтоді як мачуха обережно «запропонувала» їй переселитися на горище.Там, де не видно, не чутно, де не заважає. Там, де легше забути, що ти — донька.

Мія навчилася мовчати. Виживати.Не плакати голосно вночі, бо за це могли покарати ще більше. Її тіло знало всі кути цього дому.Ремінь батька, нігті мачухи, презирливі погляди молодших зведених брата й сестри.У неї не було кімнати — лише куток із дірявою ковдрою і поламаною лялькою, яку хтось викинув, а вона — врятувала.

Цього ранку її розбудив не холод, а голоси знизу. Незвичні. Чужі.

Потім — крик мачухи:

— Мія! Спустися зараз же! І приведи себе до ладу — ми не будемо ганьбитися твоїм виглядом перед людьми.

Мія вдягла сорочку з довгими рукавами, щоб прикрити свіжі синці. Волосся — в тугий хвіст. Очі — ті самі: втомлені, але не зламані.

Внизу чекали троє. Її батько — з похмурим, байдужим обличчям. Мачуха — з усмішкою, яка ніколи не доходила до очей.І чоловік у темному костюмі. Незнайомець. Холодний. Пахло грішми й небезпекою.

— Ти виглядаєш… — мачуха хитро оглянула її з голови до п’ят — …не так жахливо, як зазвичай.

— Мія, — втрутився батько. — Ти виходиш заміж.

Усе всередині неї зупинилось.

— Що?

— Завтра. Весілля. З головою компанії R Group. Престижний союз. Будь вдячна.

— Але… Чому я? — її голос зірвався. — Хіба не...

Мачуха зітхнула й нарочито ніжно обійняла свою рідну дочку, що стояла поряд у дизайнерській сукні. Та лише з погордою глянула на Мію.

— Пропозиція прийшла для неї. Але… ми вирішили, що така жертва їй не підходить. Ми не можемо видати її за… таку людину. А от ти — цілком.

Мія не питала, що це значить. Вона бачила відповідь в очах мачухи: зневагу, страх, байдужість. І ще дещо — полегшення.Бо цей чоловік, за якого її віддають, мав не лише імперію.Ходили чутки, що він небезпечний, жорстокий…І — що він не може ходити після аварії.

  "Вона була розмінною монетою. Живою.Але в цій грі вона ще не сказала останнього слова."