Читати книгу - "Вибрані вірші"
- Жанр: Поезія
- Автор: Поль Елюар
До вибраних творів видатного французького поета Поля Елюара (1895—1952), одного з найяскравіших представників сюрреалізму, ввійшли загалом поезії, які українською мовою не перекладалися. Основу збірки становлять ліричні твори, які справедливо вважаються перлинами світової лірики.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поль Елюар
Вибрані вірші
З книжки
«ПЕРШІ ВІРШІ»
(1913—1918)
Єдина істота
І
Розтопила чисті сніги,
Оживила квіти у травах
І сонце звільнила.
О! Дівчино різних пір року,
Твої стопи припнули мене до землі,
Тож люблю я її всенький рік.
Наше кохання глузує з весни,
З усієї твоєї краси,
З усього твого добра.
II
Флейта і скрипка грають, —
Світлої пісні простори
Підносять наші серця
І чайки над морем.
Забудь наші рухи врізнобіч,
Звуків сміх розсипається,
Наша мрія збулась.
Ми здолаємо видноколо,
Нас прекрасна земля тримає —
Всесвіт не охопити зором, —
Флейта і скрипка грають.
III
Люба, що тобі сказати?
Ранок у саду,
Охолодою упився соловей,
В наших душах оселився день
Й підступає аж до серця.
В наших душах оселився день
І, чекаючи весь ранок сонця,
На тонкій галузці птах завмер.
І, полишивши роботу, ми йдемо до сонця
Радісно і легко.
Знаєш ти, що повернуся,
Бо між нами птах співає,
Небо летом прикрашає,
Небо впало у зажуру,
Трави спохмурніли.
IV
Все море сяє,
Все море покидає
Землю і її темну ношу.
Снити про зниклий світ,
Мужність якого вже стільки літ
Ти зберігаєш як сон.
Хай ти і не втримавсь на хвилях,
Як світло... А під сонцем
Вітер втікає з землі неозорої.
З книжки
«ОБОВ’ЯЗОК І ТРИВОГА»
(1917)
Кара
І
Сидять собі геть безсилі,
Їх гріє зимове огнище,
Їм гірко, а вітер свище:
Вони уже непотрібні.
Розбухли душа і тіло
Від безкінечного жару,
В очах їм життя ще тліло,
Якого спили повну чару.
Ноги в них відморожені,
Очі в них заморожені,
Обсіли купкою вогнище,
Мов зграйка птахів знеможених,
Вони ж бо ще геть без пір'я.
Безжурний
Солдати йдуть через овес високий,
Веселу пісню затягли гуртом...
Сідає сонце їм у каптури щокроку,
Солдати йдуть через овес високий, —
Моторні, вишколені, — йдуть притьмом.
Поглянь, ген-ген зелена конюшина,
Що ниткою рожевою прошита
Й шляхи життєві,
Що немов ті хмари, у глибині логовини.
Моторні, вишколені, — йдуть притьмом,
Байдужі до раменників, дібров
І до рушниць, що забарвилися у кров,
Крокують швидко, безтурботно йдуть через овес...
О! жити — найменш жаске вигнання з лагідних небес!
«Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі...»
Солдати в шоломах, у квітах, заспівувачі й руйначі,
Поволі бредуть удень і вночі,
Колесами знову толочать хліба:
Підводи, гармати, вози з провіантом.
Тихий спочинок.
Вечір, сонце на прузі,
Як ноша солдатська сповзає з плеча.
Стривожений
Могил немає у лісах.
Прогалин тих чекає тьма,
Разом стинаємо гілки,
Торуючи до світла шлях.
На кожнім пні тавра сліди, —
Вони байдужі до ножів.
«Якщо втомивсь, перепочинь
І далі йди».
Чи знає хтось, куди йдемо?
Йдемо ми радість визволяти,
Яку в собі бережемо,
Як дерево своє коріння.
Невже цей шлях нам вік топтати?
«Бентежить мене спустошене небо...»
Бентежить мене спустошене небо,
Ця злива, що нас до рубця промочить,
Іду і про щастя думку гадаю,
Воно полонить нас, якщо наша воля.
Обов'язок і тривога
Роздирають життя моє якомога.
(Мені важко у цьому
Зізнатися вам.)
Пахілля листя дух забиває.
Ген-ген у небі ластівки в'ються, —
Нас звеселяють, мрій наганяють...
Мрію-лелію тиху надію.
Удосвіта в дорогу
Удосвіта в дорогу, —
Покора нами править і тривога.
Щасливі бути серед вітру і дощу,
Хатина тепла трапиться, де можна відпочити й випить,
Мої товариші крикливі витрушують шинелі,
Помріяти про щастя хочуть,
Яке ось-ось настане, й так голосно регочуть,
Що їхні велетенські тіні відлякують великий холод ночі.
Ці двійко діток побіч сплять
Ці двійко діток побіч сплять, —
Лежать собі валетом.
Ні пісні, ні співців.
Заснули міцно, добре їм!
Бо їхня неня — безсонні ночі,
В якої повні смутку очі.
Вона турбується про них як рідна мати,
Вони ж не хочуть виростати,
Як їхні мама й тато.
Поведу я своє дитя
Поведу я своє дитя
Туди, де ще сам не бував, —
Білим мармуром у майбуття,
Де східних палаців буяє життя.
Усміхатися буду до кольорового люду
Під сонцем яскравим,
Що осяває землю ласкаво,
Тим, хто ніколи не зміг вчинити
Те, що я зміг зробити.
Тим, хто не бачив
Усе те, що я бачив.
Сміх іншого
«Я очамрів від них»
«Я стверджую — вони не відають, що кажуть».
Ви мусите їх бачити такими як є, не гарними і не великими, «Неправда», — заперечує мій сусід.
Але я слухаю уважно й ревно. Якщо вони якусь мугичуть пісню, я пильную, аби не втратити її мелодії, «як ото гублять свої кульки, діти».
Ти, прочитавши це, остерігайся будь-якого присуду.
Лиш думай, десь живе людей чимало, що мають звуків не більше, ніж дрібняків із бронзи, якими сплачують свою убогість.
Париж такий веселий!
Це війна! Нема нічого жорстокішого, аніж війна узимку!
Я геть забрьоханий (у нас не ходять ні хідниками, ні вулицею), але яка ж то радість прийти сюди й пораювати!
Місто завжди яскраве. У кінотеатрі хлопчиська беруть на кпини «Даму з камеліями».
А ми запитуємо уже тих, хто проходить містом, щоб далі йти, чи вони плугом шукають діаманти.
Наша смерть
I
Нас навчають великому терпінню, обачности — і що ми можемо померти.
Померти, заскочені зненацька підступними променями, наглою смертю.
«Я — у „Сплячій Красуні“!», глузуєш ти, примушуючи нас сміятись.
II
«Я знав усі пісні птахів»
Ми весело гукали: «Ми йдемо на війну!» людям, які її сповна спізнали.
І ми її спізнали!
О, гул жаский, який війна приносить людям! О, гул жаский війни!
Цей снаряд, що крутиться як дзиґа,
кулемет, як та людина, що затинається, й цей щур, котрого ти забив прикладом!
Дощ
«Зло — це як діти, на землі мусять його мати». Ти
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані вірші», після закриття браузера.