Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

За подвиг під час ліквідації аварії на Чорнобильcькій АЕС

начальникові чати воєнізованої пожежної частини № 2

лейтенантові Володимиру Правику, про якого йдеться в цій

книжці, посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.

Післяслово Г. В. Бердова

Рецензент С. А. Грипас

Художнє оформлення О. В. Бессарабова

Встають і відходять в легенду

Пророки завітів нових.

І ризи у них із брезенту,

І каски, як німби, у них.

БОРИС ОЛІИНИК

Що за дивина? Вранці їй схотілося... літати.

Літаком подорожувала тільки раз, до Воронежа. Досить давно, до брата Грицька на весілля. І раптом таке бажання. Ніякої

дороги зараз начебто не чекає... Мабуть, сам ранок став

причиною настрою — лагідний, навдивовижу ясний, ані хмаринки у

високому небі, така промениста його блакить. Прибирається

природа до близьких свят.

Для родини Правиків травневі свята радісні подвійно. Перше —

день народження Павла Панасовича, на день Перемоги народився

Вітя. Цього року меншому синові шістнадцять. Чоловікові —

п’ятдесят. Не віриться. Наче вчора парубок назвав нареченою

Наталку Криволапову... Як заголосила тоді її матір: «Ще й

вісімнадцяти нема, один курс в училищі скінчила! Не віддам!»

Наче вчора. Насправді чверть віку тому. Вже понад двадцять

років Наталя Іванівна Правик — медсестра...

Уранішня зміна в районній поліклініці починається

о дев’ятій. Павлу Панасовичу — в цех, Віті — до ПТУ на восьму.

Провівши обох, Наталя Іванівна встигає прибрати після сніданку

кухню, віднести вареної картоплі качкам, поглянути, чи доволі

трави в кролів. Треба покришити моркву, яблука для ласунів-

папужок. Ніколи не було у них вдома кліток з птахами, оцю

Володя приніс, як переїжджали з Надею до Прип’яті:

«Розважатимуть, щоб ти, мамо, не сумувала!» Жартував, але мати

знала: розуміє син, що без них спорожніє хата.

Перед тим як замкнути хату, Наталя Іванівна заглядає до

кімнати молодих. Усе тут на Володю з Надійкою завжди чекає. От

і стос журналів на звичному місці — низенькій шафі. Випуск

«Моделиста-конструктора» розгорнутий на вкладці з емблемою:

«Клуб домашніх майстрів». Такі гарні дитячі меблі на малюнках, але роздивлятися нема коли — Наталі Іванівні час на роботу.

Мине менше доби — чорнобильська земля здригнеться, заридає

від лиха. Мине понад рік — серед покинутих будівель на

чорнобильській вулиці імені Шевченка мовчазно стоятиме під

номером сорок шостим невелика хата Правиків, усупереч

навколишньому запустінню досі чепурна.

Буду поруч з Наталею Іванівною, коли вона вперше після

загибелі сина відімкне замка на дверях, повільно ввійде на

веранду, ще повільніше — до кімнат. Усюди так, немов господарі

ненадовго вийшли з хати. В помешканні молодих — платівка з

Анною Герман на програвачі, висяча поличка із люстерком, флакончики з лаком, ножички... На шафочці — журнали «Вокруг

света», «Пожарное дело»... Окремо лежатиме «Моделист-

конструктор», березневий номер за 1985 рік. Побачу, не дуже

вірячи очам, кольорову вкладку для умільців: оригінальні

дитячі меблі.

У 1986-му, наприкінці літа, почула від Анатолія Шефлера, секретаря партійної організації ВПЧ-2: у квітні, днів зо два

до аварії, він, теж щасливий молодий батько, біля під’їзду

зустрівся з Володимиром Правиком. Той енергійно запропонував:

«Зробимо нашим малятам ліжечка, щоб і колисками були! Є в

журналі малюнки і креслення. Заходь у суботу. Повернуся з

чергування — зразу і візьмемося». 26 квітня було тією суботою.

Лейтенанта Шефлера я знайшла в селі Розважеві, поблизу

Іванкова. Туди вже з'їжджалися з лікарень пожежні, вірили, знову служитимуть разом. У кутку довгого приміщення, відведеного для чорнобильців у місцевій пожежній частині, стояв прапор ВПЧ-2, вздовж стіни вишикувалися спортивні призи.

«Не все спромоглися вивезти із закритої зони, не все

познаходили. От магнітофон Володі подівся кудись»,— зітхнув

лейтенант. Тоді згадав про журнал, креслення: «Де вони зараз?»

І ось у хаті Володимира Правика переказую це матері. Чи чує

Наталя Іванівна, чи слухає? В неї на долонях журнальна

вкладка, на ній — весела хата в садку, усміхнена бабуся, бадьоре дитинча в ліжку-гойдалці, обтягненому рожевим ситцем.

Колиска з блакитного ситцю під розлогим деревом...

— Коли Володик народився, ми цієї хати ще не збудували. З

моїми батьками, братами жили. В одній кімнатці. Забили гачка

до стелі, натягли мішковину поміж чотирма паличками, причепили

до гачка — така вийшла колиска, — стиха говорить Наталя

Іванівна. Опускається навколішки біля шафи.

Шкільні друзі Володі — Василь, Віктор — приїхали з нами до

Чорнобиля. Разом виходимо на ганок. Хлопці мешкали в сусідстві

з Правиками, та не поспішають до домівок, пропонують: «Підемо

до Уші». Притока повноводої Прип’яті за кілька хвилин

виблискує перед очима. Гаї, луки, ще річки і ще... «Жити серед

такого привілля і не любити свого краю, хто б таке зміг? —

видихає Василь, додає гірко: — Приїхали додому на екскурсію, такого ще ніколи не було...»

Повернувшись, застаємо Наталю Іванівну в найбільшій з

кімнат. Зашиває червоними нитками корінець благенької книжки.

Ще охайніше виглядає хата. Жодної пилинки на керамічних

півниках, на посуді. Тільки засохле стебло лимона, кругла

пташина клітка зі спорожнілою жердинкою виказують біду. Довго

переконуємо Наталю Іванівну забрати хоч щось з речей. Нарешті

знімає із серванта невеличкі портрети Лесі Українки, Сергія

Єсеніна, бере програвача, платівку, кілька книжок, вклейку до

«Моделиста-конструтора» із ліжечом-гойдалкою. Дозиметрист не

заперечує.

У 1986-му, двадцять п’ятого квітня, вранці, коли Наталя

Іванівна востаннє пішла зі своєї хати щасливою, наглядати за

нею лишилась хіба що яблуня біля хвіртки. «Добрим господарем»

зветься сорт. Яблука смачні і красиві, червоні, міцні. Завжди

давало дерево гарний урожай і цього року напрочуд рясно

квітнуло. Не йшла — насправді летіла до лікарні. Чистота й

тиша, розлиті в природі, помножували радість на серці. Гарної

пори народилась маленька Наталочка, онучка. Така жадана

дитинка! Дізнавшись, що Надійка народила, Володя під вікнами

палати танцював. Справжнє чудо сталось, бо раніше ніколи