Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

Дівчата зрізають коси

І туго шнурують берці,

Їм щастя приснилось, здалося.

Кровить забинтоване серце.

Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року. Час не стоїть на місці, і на момент виходу книги життя кількох наших героїнь змінилося: двоє дівчат з добровольців стали військовослужбовцями ЗСУ, одна — мамою маленького хлопчика.

«У війни не жіноче обличчя», ― писала білоруська письменниця Світлана Алєксієвич. Прийнято вважати, що жінка створена, аби дарувати життя, а не відбирати його. Та російсько-українська війна змусила вдягти камуфляж та узятися за зброю сотні українок. Дівчата з різних куточків країни поїхали на Донбас, аби рятувати життя як парамедики, забезпечувати армію найнеобхіднішим, волонтерячи, а чимало з них нарівні з чоловіками звільняли міста і села Донбасу, ставши розвідницями, артилеристками, снайперками, кулеметницями.

У цій книжці ми зібрали 25 історій жінок війни. Вони виходили з Іловайського оточення й рятували життя в Авдіївській промзоні, боронили щойно звільнені Піски, брали участь у пекельних боях біля Лутугиного та на Світлодарській дузі, штурмували окуповані населені пункти Донбасу, здійснювали надскладні операції в тилу ворога та евакуювали загиблих з лінії розмежування. Хтось поїхав на «нуль» слідом за коханим, для декого з дівчат служба у війську стала логічним продовженням волонтерства, хтось вирушив на передову просто з Майдану. Цікаво, що дві героїні нашої книги — росіянки, які приїхали воювати на боці України. Хтось воював 4 місяці, хтось 4 роки. Героїні нашої книги абсолютно різні, та історія кожної унікальна. У цих історіях поряд сміливість і страх, поразки й перемоги, сила і слабкість, щире кохання і біль втрат, який важко описати словами.

Це історії без цензури, які розкажуть про війну як вона є — про воєнні будні та бої, які колись увійдуть до підручників з історії, ламання звичних уявлень про військо як суто «чоловічий світ» і нелегкий шлях повернення з війни до мирного життя. Нашою метою було зафіксувати історії саме жінок-військових. Звісно, нам не вдалося розповісти про всіх — дехто з героїнь відмовився від участі у проекті з міркувань безпеки (передусім це розвідниці й снайперки), дехто — через ідейні переконання (дві жінки-військовослужбовці назвали проект «сексистським»), декого з дівчат-бійців наразі не вдалося відшукати. Більшість цих історій були записані безпосередньо на передовій, на позиціях, де служили дівчата, частина — у Києві, Харкові, Святогірську, Бахмуті. Кожна з цих історій по-своєму унікальна, і жодна не залишить читача байдужим.

«Коли ти чуєш постріл, усі біжать і кричать: «300!» — а ти не біжиш, тихо молишся, щоб він помер. Ти ж знаєш, що то за постріл, знаєш, що він не виживе і що цей молодий хлопчик не заслужив жити овочем… Він півгодини тому закривав тебе собою, коли ти йшла за його спиною, а зараз ти молишся про його смерть… Тому що так буде легше для всіх, хоча й маєш надію на чудо, але його нема… Мабуть, і душі вже нема, її не залишилося…

Ти не біжиш рятувати, тому що розклеїшся, а треба придумати, як цю с…ку перехитрити, як убити його — і хлопчики будуть жити… Він розумний, нахабний і досвідчений, на його рахунку вже багато наших хлопців, він робить те, про що не пишуть у підручниках. Не можна відволікатися. Ти робиш «ляльку»— треба, щоб він повірив. Обмотуєш пікселем іншого, загиблого до цього хлопця, який ділився з тобою патронами, здається, вчора…. Його теж він убив. І розмовляєш із ними, просиш допомогти зупинити цю сволоту… Ти просиш загиблих хлопців допомогти, тихенько, щоб ніхто не знав. Ти не віриш Богу, ти віриш їм, віриш, що вони пішли, але нас не покинули і звідти, згори, допоможуть помститися…»