Читати книгу - "Засвіти"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Андрій Хімко
Зі сторінок роману «Засвіти» читач довідається про вражаючі подробиці такої чорної пагуби початку XVII століття, як татаро-турецькі набіги, про побут, звичаї, героїчну боротьбу запорозьких козаків як із степовими піратами-людоловами, так і з високоосвіченими сусідами-поневолювачами.
В центрі уваги автора постійно перебуває кошовий Запорозької Січі Іван Сірко, який виграв п’ятдесят дві битви і якого польський король Ян Собеський називав гетьманом із гетьманів, а російський цар Олексій Михайлович, заславши цього видатного полководця в Сибір, змушений був повернути, бо ніхто, крім Сірка, не міг упоратися з татаро-турецькою експансією.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Засвіти
Від автора
Ще з 13 століття, з часів заснування грізним Бату-ханом Золотої Орди в Приітиллі, постійне і масове знищення ордами слов’янського населення не припинялося, навпаки, посилювалось. У 15—16 століттях та й у першій половині 17-го воно стало карою божою. Про розміри його сьогодні можна лише здогадуватися. А втім, збереглися й окремі свідчення.
В рік 1482 хан Менглі-Гірей геть спустошив Київщину і погнав усю людність, що не встигла сховатися, разом із воєводою Іваном Ходкевичем та його родиною у неволю. Він же повівся отак і з Волинню та Поділлям, забравши там кількасот тисяч нещасних у неволю. В 1537 році з Галичини, Волині і того ж Поділля знову було полонено ушкалами понад п’ятнадцять тисяч бранців, а в 1575 році звідти ж було їх забрано 55 340 чоловік.
Відомий німецький історик і дипломат Зігмунд Герберштейн (1486—1566 р.), користуючись вірогідними джерелами, твердив свого часу, що лише один хан Махмуд-Гірей вивів з України у Крим живим ясиром біля восьмисот тисяч бранців. Коли врахувати, що в ясир не бралися ті з бранців, котрі не могли самостійно доправитися в Крим і підлягали знищенню, то цифри фізичного винищення нашої людності досягнуть ще жахливіших розмірів.
А це лише Махмуд накоїв стільки лиха. А скільки було їх, отих Гіреїв, а біля них калг, мурз і башів, що по кілька разів на рік ходили на Україну за живим ясиром? Тай не лише вони. Накочувалися в наш край і турецькі яничари-людолови, нерідко на чолі з самим хондкаром-султаном і заполонювали рабами-русинами східні ринки, нищили все, що не могло доправитись самохідь до ринків збуту. Диву гідна ота наша живучість на рідній землі!..
Протягом тих же століть і особливо в кінці 16-го та в першій половині 17-го до отієї кари божої з півдня додалася ще й кара божа із заходу. Загарбавши наш край, католицькі фанатики-місіонери, а найпаче польсько-литовські магнати, не щадили «хлопів» — вішали, розпинали, саджали на палі, палили за непослух чи збройні виступи на вогні.
Отоді кара божа впала і на самого бога!.. Навіть небо закипіло від запаленого на землі пекла!.. Йшлося ж бо про повну полонізацію і кінцеву асиміляцію народу українського, про спішне заселення обезлюднених ясирами наших земель, про знищення хлопів-русинів не лише фізично, але й духовно! Чинили за відомою на ті часи приказкою: «Котят топлять малими» — і топили, користуючись не лише мечем, вогнем та водою, а й підкупами, посулами, провокаціями та підступами. Нищилося все, що противилося їм, ба навіть що тільки похвалялося противитись. Воістину диву гідна ота наша живучість!
...Було це так давно! І було це не у вигаданій байці, а в затуманеній давниною, обпаленій спеками, обвітреній бурями, омитій кров’ю, як дощами, і сльозами, як зливами, великій і безсмертній нашій бувальщині. Було це в дійсності, невблаганно-суворій і несказанно-ніжній, огидно-бридкій і невимовно прекрасній, до крику убогій і до безкраю багатій, жахливо під’яремній і на рідкість волелюбній!.. Було це на нашій рідній землі... На землі із Каїновою тамгою-печаттю на талані і семицвітним ореолом недолі-краси на чолі; на землі, наче биндами, повитій голубими ріками, рутвяно-буйними степами і строкато-зеленими дібровами та чарівними лісами...
Було це на землі, перев’язаній в небі веселково-зоряним діамантом Козацького Шляху, тій особливій землі, що споконвіку чарувала красою, нищилася і попелилася, зачинала і відрожувала люд під підсонням-наметом отого діаманта!.. На землі, що розстилалася велетенським, зачаклованим ще поганськими богами обширом, приколисуючи на собі то спокій і мир, спочинок і щиру приязнь, то клекіт невгасимого обуру і вогню, громове буяння помсти і німий холод смерті...
Було це на землі, яка кликала багатством своїм близьких і далеких сусідів, і вони лізли, плазували й рачкували до неї, терзали й нищили, падаючи на люд її карою божою, плюндруючи красу її, чи кралися хижими шакалами й вовками в овечій шкурі, підробляючись руном під мирних ягнят або оперінням — під співучих птахів, вдаючи щирих уболівальників і співчутливців народові нашому!.. Хай згине навіки й пам’ять про них, мерзенних на священній землі дідів наших — Материзні!..
Було це на землі, що стократ згорала і стільки ж оживала, що витерпіла, як великомучениця, пекельні часи злодіянь, перенесла огидь наруг і витончених знущань, накопичену на протязі віків захланцями-нелюдами підступність... На землі, що дала народним оборонцям своїм безсмертну одвагу і любов, безприкладну самовідданість, вартий захоплення труд і пісенну щедрість, дивогідну незаздрісність і щиру приязнь людську...
Було це давно, і було це недавно. Бо що значать для вічності якісь чотири чи п’ять віків?.. І хоч багато прекрасного й ганебного давно вже зітліло у горнилі часу, зникло з людської пам’яті, перевернувши саме поняття честі й гідності горілиць, та чимало
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвіти», після закриття браузера.