Читати книгу - "Дожити до весни"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Надія Павлівна Гуменюк
Життя як детектив. Життя як драма. Життя як воскресіння. Три захопливі історії – про кохання і зраду, любов і ненависть, надію і випробування – туго вплетені в суспільні реалії України. Анна. Єва. Анабель. Що їх поєднує? А може, це сюжет однієї жіночої долі, дуже непростої, непередбачуваної, сповненої таємниць, із карколомними поворотами? Бо ж тричі мала розпрощатися з життям онука поліського скрипаля Луки Баскаля, остання гілочка родинного дерева, коріння якого – поліська красуня та наполеонівський офіцер. Лейтмотивом усього роману є сповідь червоної скрипки, що мандрувала з Парижа на Волинь і стала своєрідним свідком як історичних подій упродовж двох століть, так і особистих людських злетів та падінь.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дожити до весни
I
Анна
Життя як детектив
1
Десь обізвалася скрипка. Звук різкий і надривний, ніби хтось не смичком по струнах провів, а щосили шарпнув їх невмілими пальцями – грубо та безжально.
«Лука заплакав би. Або ж убив би того, хто отак із його скрипкою…», – подумала Анна.
Утім, щоб Лука когось убив… Ото вигадала! Таке навіть уявити важко. От зчинити тарапату1, пригрозити скрипчиному кривдникові всіма небесними карами – інша річ, це б він запросто. Особливо, якби йшлося про його «червону панну».
Анна раптом наче побачила перед собою: Лука вклякає перед «панною» на ліве коліно, прикладає праву руку до серця, енергійно стріпує вже сивим, але ще густим, як у парубка, чубом.
– Ваша величносте, дозвольте запросити вас до музики!..
Хвильку-другу мовчить, немов очікує на відповідь, а тоді обережно дістає скрипку з футляра, пробігає пальцями по грифу, ніжно обіймає за «стан», проводить долонею по всіх її витончених вигинах, по ефах і струнах. І тільки після того береться за смичок.
Колись Анна сприймала всю цю прелюдію до гри за жарт, намагання Луки трохи розвеселити її, малу й набурмосену. Потім звикла до дивакуватої церемонії. А от для Луки вона, здається, так і не стала звичкою. Щоразу він наче вперше зізнається у палкому коханні, пропонує руку та серце і трепетно запрошує свою «панну» до музики, як наречену до весільного танцю. Щоправда, відбувається це лише на великі свята, бо для буднів у хаті є ще дві скрипки.
Звук повторився. Справді, нібито голос «червоної панни». Але цього не може бути. Ніяк не може! Вона майже за сто кілометрів звідси, від міста, на самотньому поліському хуторі. Примостилася собі зараз на високій, вишитій малиновими ружами подушці, мов королева на троні, й чекає, коли знову схилить перед нею свою сиву голову та шляхетно простягне руку вірнопідданий, її хранитель та оборонитель.
Анна також любить «панну». Але найбільше любить Луку. Більше за всіх на світі! Він ніколи не називає її внучкою – лише Анною або ж, але це вже зрідка, коли розмова вельми серйозна, Анною Ярославною. Вона ніколи не кликала його дідусем – тільки Лукою. Це додає до їхньої кровної спорідненості ще й якогось особливого відчуття близької дружби та душевного суголосся.
Утретє скрипка озвалася так болісно і розпачливо, ніби волала про допомогу. Таки «червона панна»!
Кожна скрипка має свою душу – оту маленьку штучку, яку припасовують у середині корпуса, щоб давала вібрацію. Мабуть, майстер «червоної панни» знав якийсь потаємний спосіб, особливий секрет її виготовлення, бо такої вібрації немає більше в жодної скрипки. Та й неповторний тембр її голосу Анна ніколи не сплутає з жодним іншим. Але ж це справді неможливо! Щоб улюблена скрипка Луки – тут, у місті, посеред ночі, та ще й у чужих руках?! Не вірила, не могла повірити. Тільки тривога чомусь стискала і стискала серце – аж до млості.
Розплющила очі, хутко скочила на ноги і застигла на місці: темрява така – хоч в око стрель. Куди ж поділося вікно, у яке завжди кидав жменьку примарного жовтого світла самотній ліхтар, прилаштований на протилежному боці гуртожитського подвір’я? Провела рукою праворуч, над подушкою, – вимикача також немає, а замість килимка, якого сама колись змайструвала з різнокольорових клаптиків тканини і прихопила з дому, – лише гола стіна, шорстка, навіть не поштукатурена, з випнутими прямокутниками цеглин і тоненькими рівчачками між ними. Бр-р-р… А холодно ж як! Вимкнули опалення? Ні, його, мабуть, ніколи тут і не було. Бо звідки б узялася ця неймовірна задавнена затхлість, наче стіни покриті грибковою пліснявою.
Отже, вона не в гуртожитку. А де ж? Пробіглася подумки слідами минулого дня – хвилина за хвилиною, година за годиною. Звичайнісінька субота, уже груднева, але ще по-осінньому мокра та плаксива. Кілька хвилин борюкання зі сном під пронизливе верещання круглого будильника з блискучим нікелевим капелюшком. Підйом, коротка руханка за компанію з Наталкою та Ритою (всього кілька вправ і присідань). Сніданок – яєчня з двох яєць, коржик і чорний чай із гілочкою вересу. Хвилин п’ятнадцять ходи від гуртожитку до навчального корпусу. Заняття. Після занять – обід у їдальні, а тоді репетиція в актовій залі, така довжелезна, що їй, здавалося, кінця-краю не буде.
Анна любить музику, дуже любить. Але ця щоденна муштра впродовж двох тижнів уже добряче дістала. Ну скільки можна?! Ать-два-три… Ать-два-три… Ать-два-три… Та її вже хоч посеред ночі розбуди – із заплющеними очима всі мелодії зіграє. Хіба ж вона винна, що дехто й досі в ноти не потрапляє? Але від Солохи дістається геть усім. Авжеж, колективна відповідальність, один за всіх і всі за одного. Бо час «Ч», тобто концерт, уже на носі, до нього менш як місяць, а в них усе не так, усе біс його знає як, їй, заслуженій-презаслуженій Соломії Соломко на прізвисько Солоха (дехто каже ще й Соло в квадраті), дісталися якісь тупі невдахи, яким ведмідь ще під час народження вуха повідтоптував, із такими вушиськами нічого було сюди
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дожити до весни», після закриття браузера.