Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Кожна здорова література має два типи несподіванок. Перша, коли відомий літератор раптом пропонує новинку, геть не схожу на нього попереднього.

Другий тип літературних несподіванок, коли мало- або й геть не знаний автор випускає книжку, котра одразу провокує підозри в містифікації — ну не може оце нікому не відоме інкогніто ОДРАЗУ написати ТАКЕ! Бо той твір водночас схожий і на літературну «владу», й на її опозицію, він виклично ексклюзивний і, разом із тим, має дивовижний запах традиції. І його, за всіх поверхневих алюзій, ніяк не можна ідентифікувати із жодним вільним каменярем.

З'ява таких літпровокацій подиктована не жорсткою культурологічною волею, а — сезоном грибів. Коли грибниці вільних каменярів нарешті переплітаються у несподіване й не видиме читацькому окові плетиво, накопичуючи енергію неомовленого, яка й дає життя мутантам, що на поверхні легалізують себе за норму.

До таких онтологійних несподіванок належить книжка Наталії КУШНЄРОВОЇ «Прірва для Езопа».

Роман має кримінальний сюжет, але не сподівайтеся, що на вас чекає окультурено-ошляхетнена Донцова. Бо, розкошуючи цією приємно-в'язкою, немов згущене молоко, прозою, ви наприкінці потрапите до тої ж пастки, що й її герой: «Якої трясці мені була та правда потрібна, ота смердюча й отруйна речовина?»

А знаєте, про що йдеться? Про сутність Жінки — про Жінку-істину та Жінку-правду («в романо-германських мовах бракує нюансу, притаманного мовам слов'янським, де крім „істини“, оперують іще поняттям правди, так би мовити, істини нижчого сорту, що утруднює західній цивілізації розуміння „складної слов'янської душі“»)

Навчитися розрізняти Жінку-істину і Жінку-правду важливо, зрештою, лише чоловікам — бо вони нездатні сприймати світ чуттєво (як жінки), а потребують загорнути будь-яке явище перед тим, як його ковтнути, у словесно-логічну обгортку. Вся проблема — в рецептурі такого вербального протектора, і тут головний оповідник «Езопа» (ясна річ, чоловік) має справу зі «супротивом матеріалу». «Ота манера припечатувати події словами, наче ентомологи пришпилюють жуків і метеликів, поповнюючи свої колекції, видавалась Аліні відразною вівісекцією, бо у повсякденному житті завжди потрібно знати, де пролягає кордон відвертості, і правда, що про неї мусять мовчати, завжди неосяжніша, аніж та благородна правда, що про неї мовиться словами». Фабула, що розгортається за таких умов, сама собою творить детективний сюжет.

«Езопа» можна собі уявити, як балачки поміж Кафкою, Булгаковим та Агатою Крісті (причому остання увижається в очіпку й під адекватнішим ситуації ім'ям Рогата Христя).

Відтак, достойники ніби граються у складання життєпису такого собі, за власним означенням, пасивного маргінала, що по одержанні постанови про примусове виселення із хижки десь у Баварській глибинці починає перейматися біблійним питанням: «Чому мене вигнали з раю?» Ця, за висловом Лоуренса, «дитина, котра розрослася до розмірів чоловіка», перверзійно почувається напівлюдиною-напівкотом — щось середнє між Ґреґором Замзою з «Перетворення», котом Бегемотом з «Майстра і Марґарити» та котоподібним мсьє Пуаро. І хоча цей персонаж «завжди прокидався котом і ніколи не міг із тим примиритися», водночас «чим більше я обмірковую цю ідею, тим принаднішою вона мені видається. Варто лише отримати ветеринарне посвідчення, де чорним по білому стоїть „Кіт“, як переді мною відкриваються просто-таки безмежні можливості і відпадають мої обов'язки перед суспільством. Повна безкарність, себто повна свобода».

Роздвоєння особистості спричинене його соціалізацією у… жіночому світі. Справді, ким приємніше бути поруч двох чарівних жінок (як у «Езопі») — чоловіком чи котом? Бо тут — як на мінному полі: «Чарівна жінка, що вранці переймається найменшими порухами складної і погано прогнозованої чоловічої душі, безпомилково поставить діагноз. Але зловживання увагою чарівної жінки може скінчитися тим, що одного разу вона понервовано піднесе вам келишок з отрутою, бо жіноча душа прогнозується значно гірше».

Колись Лоуренс, досліджуючи опозицію чоловік-жінка, стверджував: «Коріння здорового глузду — в яйцях». Але вже Кафка піддав це сумніву, занотувавши у щоденнику: «Злягання як кара за щастя бути разом». Сьогодні вже Еко пробує збагнути інь-янь: «Может быть, более всеохватна страсть повелевать, чем совокупляться». А що ж Кушнєрова? «Холодний і глузливий, її чудний жіночий розум стояв збоку» (Д. Г. Лоуренс).

Виокремити у фантасмагорії (чи то гоголівській, чи кафкіанській, а чи булгаківській) якусь ключову тезу можна хіба приблизно. У Кушнєрової, здається, вона у фразі «коли Бог хоче нас покарати, він виконує наші бажання». Тут знову пригадується автор «Коханця леді Чатерлей»: «Як сумно, що чоловіки спочатку роблять проститутками жінок, потім жінки роблять проститутками чоловіків». Сумно — це м'яко сказано, бо в «Езопі» є й таке: «Сам винуватець торжества на шашлики не з'явився. Вірніше, як казали пізніше… він був на тому святі присутнім у вигляді добре приправлених шашликів».

Словом, не «Езоп», а «Шекспір, туди його трясця матері!»