Читати книгу - "Небезпечнi мандри"
- Жанр: Пригодницькі книги / Фентезі
- Автор: Річард Адамс
Книга сучасного англійського письменника-натураліста про мандри гурту молодих диких кролів, які, покинувши перенаселену домівку, шукають собі кращої долі.
Кожна сторінка дихає такою любов’ю до пухнастих мандрівників, що читач мимоволі переймається високогуманiстичним пафосом автора: життя на Землі можливо зберегти лише за умови гармонійного, рівноправного співіснування «дикої» природи та людської цивілізації.
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
НЕБЕЗПЕЧНІ МАНДРИ
Частина 1. ПОДОРОЖ
1. ДОШКА З ОГОЛОШЕННЯМ
Первоцвіти одцвіли. Тільки на узліссі, звідки лисий схил збігав до старого паркана й далі, до порослої ожиною-ведмежиною канави, ледь жовтіло кілька прибляклих первоцвітових латок серед пролісків і дубового коріння А по другий бік паркана вся горішня частина поля була поцяткована кролячими норами. Подекуди трави не було зовсім — там скрізь лежали купки сухих кролячих буруб’яшків. Унизу, в долині, звивався струмочок, близько метра завширшки, майже задушений заростями жовтецю, жерухи та вероніки. Через струмок по цегляній дренажній трубі проходив путівець, що далі брався на протилежний схил, ведучи до хвіртки в терновому живоплоті.
Хмари на заході багряніли травневою загравою, і ще лишалося півгодини до смерку. Сухий схил був усіяний кролями: котрі скубли миршаву травичку біля своїх нір, а котрі посувалися далі вділ — може, ще де зосталась яка кульбабка чи калюжниця? То тут, то там на мурашниках сиділи на задніх лапах вартові, що роззиралися довкола, насторочивши вуха й нюхаючи вітерець. Але чорний дрізд спокійнісінько виспівував собі на узліссі, отже, тут не було ніякої небезпеки, та й в протилежному напрямку, за струмком, на видноті, все було тихо. В кролячій колонії панував мир і спокій.
На пагорку, неподалік від дикої черешні, на якій співав дрізд, кілька нір губилося в плетиві ведмежини. В зеленавій сутіні біля однієї нори сиділи двоє кролів.
1 Всі місця, змальовані в цій книжці, існують насправді. Існує і ферма В’язовий Гай. Але і містер, і місіс Кейн, і їхня донечка Люсі — вигадані особи й не мають нічого спільного з відомими мені людьми. (Тут і далі примітки автора.)
Нарешті більший з них стрибнув уперед, ковзнув попід ведмежиною, а тоді шусть у канаву — і вгору полем. Слідом пострибав і другий.
Перший кріль зупинився на осонні й почухався задньою лапою за вухом. Дарма що йому було не більше року й він ще не набрав повної ваги, а зовсім не виглядав затурканим «крайнім», тобто простим недолітком-ярчуком із тих, що, не можучи похвалитись родовитістю чи незвичайною силою або величиною, зазнають принижень від старших, перебиваються абияк і туляться на краю колонії, а то й у чистому полі. Видно було, що цей уміє постояти за себе. Він аж променився розумом і бадьорістю, коли сів на задні лапи, роззирнувся й потер передніми носа. Упевнившись, що все довкола гаразд, прищулив вуха і заходився коло травиці.
А от його товариш був аж ніяк не самовпевнений. Маленький, із широко розплющеними витрішкуватими очима, він знай крутив головою навсібіч — не так з обережності, як від непогамовного нервового напруження. Малий так і водив носиком, і коли зненацька надлетів, гудучи, джміль та впав на квітку будяка, він підскочив з переляку й закрутився на місці, аж два кролі, що паслися поблизу, кинулися до нір. Але один із них, самець із чорними кінчиками вух, зразу ж і роздивився, хто то, й вернувся до паші.
— Та це ж П’ятий! — сказав чорновухий. — Сахається від кожної мухи. То що ти, Жостіре, говорив мені?
— П’ятий? — перепитав другий. — А чому його так назвали?
— Ну, знаєш, у виводку було п’ятеро, і п'ятий, найменший, — це він. Дивно, що досі ніщо лихе його не вхопило. Я ж кажу: ані людина не добачить його, ані лисиця не вчує. Мабуть, він примудряється якось уникати небезпеки.
Малий поплентав за товаришем, припадаючи на довгі задні лапи.
— Ходімо трохи далі, Ліщино, — запропонував він. — Знаєш, якась цього вечора колонія не така, хоч я не можу сказати напевне, в чім річ. Спустимося до струмка?
— Гаразд, — погодився Ліщина. — І ти знайдеш мені калюжницю. Ти ж найкращий шукач.
І він перший подався до струмка. Там обидва почали вишукувати кращу поживу. Скоро П’ятий знайшов те, що вони шукали. Калюжниця — ласощі для кролів, і її дуже мало лишається наприкінці травня в околицях навіть невеличкої колонії. Ця калюжниця ще й не розцвіла, захована високою травою. Двоє кролів тільки хотіли посмакувати, як від коров’ячого броду до них прискочили два чималі самці.
— Калюжниця? — сказав один з них. — Чудово, лишіть її нам. Ану ж, забирайтеся хутчій! — додав він, бо П’ятий вагався.
— Але ж її знайшов П’ятий, Жабрію! — заперечив Ліщина.
— А ми її з’їмо! — відказав Жабрій. — Калюжниця для Оусли — хіба ви не знаєте? Як не знаєте, то ми піднесемо вам урок.
П’ятий уже й подався геть. Ліщина наздогнав його біля труби.
— Як мені це все набридло! — вигукнув він. — Весь час одне й те саме: «Бачите мої кігті? Моя калюжниця! Бачите мої зуби? Моя нора!» Як потраплю в Оуслу, то хоч не кривдитиму крайніх!
— Ти хоч, може, втрапиш колись до Оусли, — зауважив П’ятий. — Ти ще набереш ваги, а мені не стати здорованем довіку.
— Чи не примарилося тобі, що я кину тебе напризволяще? — мовив Ліщина. — А втім, сказати правду, мені іноді кортить піти з цієї колонії назавжди. Та поки що забудьмо це. Може, скочимо за струмок? Там менше кролів — одпочинем од колотнечі. Якщо тільки ти не відчуваєш небезпеки з того боку, — додав він.
Останні слова Ліщина сказав цілком серйозно — знати було, що він і справді вірив, ніби П’ятий краще за нього чує небезпеку, а відповідь П’ятого потвердила, що вони в це вірять обидва.
— Ні, там нема якоїсь особливої небезпеки, — відповів малий. — Коли я вчую щось небезпечне, то скажу тобі. Але те, що я передчуваю, наче й не зовсім небезпека. Ох, це щось таке гнітюче, мов близька гроза! Воно мене непокоїть, а що воно таке — не можу сказати. Хай там що, а я йду з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпечнi мандри», після закриття браузера.