Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк

Редактор Олеся Коваль

© Коваль Р. М., 2006 р.

© Коваль Є. Р., дизайн, 2006 р.

Щиро дякую за допомогу Івану БЕРЕЗЮКУ, Василеві БІЛОШАПЦІ, Тетяні ВАЛАХ, Григорію ГРЕБЕНЮКУ, Юрію ДМИТРЕНКУ, Михайлу ІВАНЧЕНКУ, Андрію КОВАЛЬОВУ, Володимиру КОРОТЕНКУ, Юрію ЛЯШКУ, Ользі МАЗУРЕНКО, Ніні ПЕСТУШКО, Ренату ПОЛЬОВОМУ, Віктору РЕВЕГУКУ, Олексію РЕДЧЕНКУ, Віктору РОГУ, Володимиру САВЧЕНКУ, Павлові СТЕГНІЮ, Андрієві ТЕГЕРЕШВІЛІ, Лідії ТИТАРЕНКО, Лідії УЛЯНИЧ і В'ячеславу ШКОДІ

Тим, хто зі зброєю в руках творив традицію лицарського служіння Батьківщині

Найвищий вислів влади — це отаман,

коли ж він є й господарем душ — це батько.

Роман Коваль — фанат однієї теми чи, певніше сказати, однієї любові, однієї пристрасті, однієї вірності. Фанат-загорілець у найкращому розумінні цього слова. Від книжки до книжки — від знахідки до відкриття — ось уже понад десятиріччя він із винятковою наполегливістю оголює перед нами правду про українсько-російську війну 1917 — 1920-х років. Проливає світло на одну з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії, яку прагматично-обачні дослідники досі якщо не перебріхують, то про всяк випадок оминають десятою дорогою. Адже це тема, в якій жодними хитрощами не догодиш і вашим, і нашим, і якщо вже ти заповзявся казати правду і тільки правду, то неодмінно зачепиш болючі нерви так званої «міжнаціональної толерантності». Ніби та війна за місце під сонцем точилася не між націями, а поміж інопланетянами чи гомункулами без роду і племені.

Трагікомізм українського становища полягає в тому, що, наприклад, у 20-х роках минулого сторіччя в Холодному Яру наших повстанців винюшував і винищував начальник Чигиринської міліції Алєксандр Ґєрасімов, а сьогодні Президент України благає голову «вєтєранов войни» Івана Алєксандровіча Ґєрасімова подати руку примирення героям українського повстанства. Якого примирення, друзі? Кого і з ким? Дайте спокій! Принаймні тим, що поклали свої буйні голови у борні з російськими окупантами…

Роман Коваль одержимий любов'ю саме до цих лицарів. Він письменник-історик, а не проповідник, щоб шукати компроміси між мертвими. Його ідеали — це отамани й козаки, чиї очі загорялися не від гуманістичних казань, а від блиску зброї і передчуття двобою з ворогом.

Пам'ятаю, як я вперше переступив поріг Романової оселі і завмер під їхніми поглядами. З великоформатних настінних портретів на мене дивилися звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко, Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак, витязь Чорного лісу Пилип Хмара, подільський отаман Яків Орел-Гальчевський… А перед гордим поличчям ще одного лицаря я зупинився найдовше, намагаючись упізнати, хто ж це такий. Тоді Роман Коваль підійшов ближче і голосно відрекомендував:

— Полковник Болбочан!!!

Він сказав це так, ніби полковник стояв перед нами живий й ось-ось мав віддати якийсь особливий наказ. Тоді я помітив, що в Романових очах також спалахують неспокійні вогники, коли мова заходить про гайдамаччину ХХ сторіччя та її отаманів. У той час коли наші новітні діячі-політикани вкладають у слова «отаман» та «отаманія» майже негативний зміст, Роман Коваль повертає їм первісне значення і підносить на рівень найвищого духовного ідеалу. Бо хто може порівнятися моральними силами з воїном, котрий, не маючи жодного шансу на перемогу в нерівному ґерці, свідомо іде на смерть, аби лиш захистити і зберегти честь? Зберегти й залишити по собі легенду, іншими словами — ту ж таки ідею, яка колись пустить новий пагін і піде в зело з-під усохлого кореня.

Більшість історій, вміщених у цій книжці, мені вже відомі з попередніх нарисів Романа Коваля (хоч кожна із них збагачена новими подробицями), та знов і знов зі стиснутим горлом і зціпленими зубами перечитую останнього листа отамана Наддніпрянського партизанського загону Івана Савченка-Нагірного, якого він написав до своїх рідних у полтавській тюрмі перед стратою: «…Ви страждаєте… за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його, не спізнавши, що нарід… це сіра маса, яка… не здатна й гадати про… свою кращу долю. Правда, я і вмру оборонцем, але оборонцем… тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу… Історія колись скаже, хто я був і де дівся…»

У цих рядках — страшна істина, яку ми із сором'язливою тактовністю, а то й криводушшям, не наважуємося промовляти вголос, хоча подумки й усвідомлюємо, що лише «сіра маса» могла допустити, щоб і в ХХІ сторіччі нею попихали чужинці, ренегати та виродки. Це вона, «сіра маса», відчувши, як під час непу їй попустили віжки, відвернулася від своїх оборонців і стала їм дорікати за власний неспокій.

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… (Зі спогадів Івана Лютого-Лютенка).

У час цілковитої безнадії і розпачу багато хто так і вчинив: піддався на облудну «амністію», пішов… жити і працювати, щоб невдовзі бути знищеним. Ніхто не має права на жодне слово докору цим людям. Фізичне й психічне виснаження за довгі роки лісового життя, арешти і розстріл багатьох провідників, відсутність широкої підтримки з боку селянства після проголошення непу — все це фактично не залишало вибору перед повстанцями. Декому вдалося вирватися за кордон, хтось заїхав чимдалі від рідних місць і легалізувався під чужим ім'ям, а дехто все-таки залишився в лісі, щоб продовжувати боротьбу. Їх так і називали — залишенці. Це про них знаходимо в Горліса-Горського надзвичайно дорогі для нас, зворушливі до чоловічих