Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Франко І. Я.

ПОЕЗІЇ

ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК (1875-1898)

Том 2

зібрання творів

у 50-ти томах.

Частина 4 1

Хвилі щастя золотого,

Всі надії, думи, сни,

Пісні, втіхи серця мого,

Дні свободи і весни,

Все, все, що лиш завдячаю

Згадці про твою любов,

Я в день нинішній желаю -

Сто раз більше - тобі знов!

Ох, чи ти ще пам’ятаєш

Свого друга, світе мій?

Чи о тім коли згадаєш,

Що забрала мій спокій?..

Прости, що не можу дати

Жадного ти дару днесь! -

Ох, в одно лиш я багатий,

Но ти того не приймеш!..

Днесь не можу й серця свого

Дарувати вже тобі,

Бо твоє вно з часу того,

Як єм первий раз тя вздрів.

O złe i dobre, które w sercu noszę,

Którego pragnę, a zyskać się boję!

Szczęściem twym - bole, a śmiercią - rozkosze;

Gdyś ty nie miłość, jakież imię twoje?

Jeżełiś dobre, czemu tyle znoszę?

Gdyś złe, czemu clę kocha serce moje?

Roskoszne bole, bolesne rozkosze? -

Gdyś ty nie miłość, jakież imię twoje?

Czemu ustawnie jestem niespokojny?

Nie mam spokoju - nie prowadząc wojny?

Chcę serca zinąd, nienawidząc swoje?

Chciałbym swiat objąć dłońmi bezsilnemi,

Wznoszę się w niebo, a martwy na ziemi;

Gdyś ty nie miłość, jakież imię twoje? 2

Шукай краси, добра шукай!

Вони є все, вони є всюди.

Не йди в чужий за ними край,

Найперш найди їх в своїй груди.

[14] I 1877

У хвилю задуми стає перед мною

Те сковане людське нужденне життє,

Стає могилов темною живою

І важким стогнанням серце моє рве.

І холод смертельного болю й розпуки

Стиска моє серце, затемнює світ;

Безсильні, безрадні опадують руки,

Життя зав’ядає, мов в студені цвіт.

Усюди, усюди, де око лиш гляне,

Де звернеться вухо, все чути одну

Відвічную пісню: Ой життя погане!

А як би направить, ніяк не збагну!

Учені говорять: «Давно ми се знаєм

І знаємо навіть причини біди,

Ба навіть віддавна працюєм, стараєм,

Щоби кінець лиху зробити! Зажди!

Невдовзі побачиш сам чорне на білім,

Облічене цифрами все до цяти,-

Будущого пітьму ми світлом розвієм,

Всім буде вигідно та весело йти!»

А прості говорять,- ні, прості нічого

Не кажуть, мов мови немає у них,-

Лиш стогонів много і сліз гірких много,

Зневір[и] та смертей і болів страшних.

Вони навіть, бідні, ніколи не взнають

Про вас, щирі душі, що стелите путь

Новим поколінням,- стогнучи вмирають,

До царства будущого, знать, не ввійдуть!

Хоч радують душу знання та науки,

Та тяжко ж то бачить голодне дитя,

Чуть сотень стогнання і тисячів муки

Та пісню відвічну про горе життя.

Написано д[ня] 19 цвітня 1878, досі не друковано.

Бувають хвилі - серце рветься

На волю, в ясний, теплий край,

Живіше в груді кров заб’ється,

І заманчивий щастя рай

Ясніє десь передо мною,

Манить ід собі красотов,

І з безконечною тоскою

У серці будиться любов.

Тоді я всіх людей бажаю

До серця щиро пригорнуть,

Все щастя неба, розкіш раю

Зілляти в їх зболілу грудь.

Тоді я чую,- ох, глибоко,-

Весь труд їх трудного життя,

Тоді слідить так бистро око

За горем їх, усі чуття

Зціпляються так тісно, дружно

В один акорд великий - жаль…

І так ми тісно, темно, тужно,

У серці боротьба, печаль,

І непорадність, і розпука,

Бажання смерті і життя,

Так тяжко - мов з любов розлука,

І страх - мов в лісі без пуття.

Отак мої щасливі хвилі,

Веселі пориви усі

Кінчаться сумом, браття милі,

І болев лютою душі.

Самотній, хворий, думаю в хатині,-

Круг мене темна, тиха, сонна ніч,

І в мені темно, тихо, сонно, в мині

Зів’яли сили, щезла втіха пріч,

Замерли нерви… Мов серед пустині,

Жию серед людей, і кожда річ

Мертве лице до мене обертає,

В воді мов, в мозгу всякий слід щезає.

Колись було - тямую, мов крізь сито,-

Дитина ще - знання голоден, я

З безмірною жадобою зглибити,

Постигнути старавсь, що добула

Невсипна думка людська. Жити, жити

По-людськи! Мислі, праці! Се була

Та ціль, що ‘д собі вічно мя манила,

Манить і досі! Ах, та йти несила!

Колись було - і в мені кров кипіла,

Тремтіли нерви, наче струни в грі,

І серце билось живо, мисль світліла,

І сни розкішні снилися мені!

Минуло все! Жар знищив силу тіла

І соки мислі