Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Дмитро Міщенко

Розплата

ЧАСТИНА ПЕРША

ОБРИ ЙДУТЬ

Каган «послав Апсиха з військом і повелів йому цілковито винищити народ антів».

Феофілакт Сімокатта. «Історія»

Всякий, нагодований тобою, навіть коли він чужинець, перестає бути ворогом, і всякий безневинно скривджений — ворог.

Із звичаїв стародавніх слов’ян

«Не збирайте собі скарбів на землі, де їх міль їсть і злодії підкопуються, а збирайте собі скарби в душі своїй».

«Повість временних літ»

I

Гінці не зважали на те, що коні геть змокріли під ними й помітно вибилися з сили, гнали та й гнали їх схилами гір. Тоді лиш, як досягли таких-сяких долів, а в долах — людських оседків[1], пили піднесену поселянами воду й казали: «Іменем князя і люду: коней нам, і найліпших».

З ними не сперечалися, знали-бо: це сторожові з обводів[2]. Та поки одні виконували їхню волю, інші соловіли з дива й питали:

— А що сталося?

— Обри ідуть і з найлихішими намірами. Маємо оповістити про це князів і якомога швидше.

— Чому ж не вижами[3] оповіщаєте?

— Бо обри не прийшли ще, лиш наближаються до наших гір. Ви теж не баріться, сідайте на коней та звідомляйте окольний люд: безліття[4] гряде. Най знають усі і дбають, як належить дбати в такій оказії.

Нашвидку сідлали поданих їм коней і гнали їх у діл, а долом — на Волин і Черн. Бо таке повеління воєводи: не знати сну, не знати й перепочинку, поки не досягнуть стольних городів та не оповістять князів, які лихі вісті надійшли з-за гір, від паннонських слов’ян. Обри, сказали, до краю обурені загибеллю посланого до антів сольства і передусім каганового сина Ікунімона. Вість та на смерть вразила Баяна, а всі інші авари заприсягалися іменем бога свого, що відомстять антам за кагана і його слів найлютішою карою. «Уже збирають турми, ось-ось протрублять похід, — застерегли паннонці. — Довкола гір не повинні піти, там на путі їм стануть або ж ромеї, або слов’яни, що сидять на нижнім Дунаї. Пильнуйте, аби не прокласти собі путь через перевали. А ще знайте — князь Вірагаст заприсягнув: слов’яни Загір’я не підуть на вас купно з аварами, най вони навіть луснули зі злості».

Нікому не хотілося вірити, що таке станеться і що може статися. Гори Карпати не так просто перейти, та ще й з кіньми і такою лавою, як у обрів. Там, де є якісь проходи, є й сторожові вежі[5], а на тих вежах знають, що робити, коли є загроза вторгнення. І все ж грозяться обри, до безуму люті й завзяті асійці. Від них всього можна сподіватися. А коли так, де вже тут до певності і супокою. Безліття ж насувається з гір, воно впаде передусім на люд, що сидить при Карпатах. Тож треба думати і дбати, аби розминутися якось із тою бідою. Ано, коли не відвернути, то бодай розминутися.

Одні сідали на коней і гнали їх на околії, звідомляли тих, хто не відав ще про аварське вторгнення, інші впрягали коней у повози, клали на них ті пожитки, які можна було взяти з собою, і поспішали зникнути в лісових пущах та ущелинах, ще інші сідлали випестуваних на дозвіллі Вороньків та Ласок, приторочували до сідел щити, тули[6] із стрілами; уперізували на собі мечі й гуртувалися в общинні сотні, а сотні — в тисячі.

— Нам велено відходити, — вдавалися до старших, як завжди, більше обізнаних. — А як же стариня, жони, діти? Так і полишимо їх напризволяще?

— А майно, товар? — вигулькував-хтось збоку.

Розмови ті лиш злили старших.

— Запитайте ви мене, а я вас: як? Ніби це так просто — визначитись і знати. Обрів, сказали гінці, суне тьма. Чи ми обстоїмо роди свої власною силою, без князя і його дружини, без ополчення всіх племен? Все каже за те, що маємо відходити, поки не зберемося в рать.

— То відходьмо всіма родами, купно з старинею, майном і товаром.

— І далеко зайдемо, коли так підемо?

— Ано, про що змагаєтесь і чого домагаєтеся, люди? Справді, чи далеко втечемо, коли підемо купно з кревними та товаром? Може ж, не про втечу слід дбати? Може, наша сила, як ніколи, потрібна зараз на перевалах?

Хтось тільки замислився, почувши ту слушну думку, а хтось і підтримав уже її: а й справді, чому мають оступатися? Всякому більш-менш тямущому має бути ясно: треба йти назустріч тим, що вторгаються. Адже там, на перевалах, потрібна у сто крат менша сила, щоб упоратися з обрами, аніж на долах. Чули? У сто крат менша! Гляди, сторожовим на вежах саме й не вистачає цієї сили, щоб зупинити обрів, не пустити їх через гори.

— На перевали! — дружно відгукнулися на цю раду в сотнях. — Коли не всім, то якійсь частині ополчення треба йти на перевали! Ото й буде суттєва поміч усім: землі, людові, князю.

На тому стали, так і вчинили: послали надійні в ратнім ділі сотні на перевали, решті ополчення веліли бути поки що у підніжжі гір, — прийдуть, коли покличуть. А гінці з гірських веж знай своє робили: гнали та й гнали коней у глибинні верві[7] землі, і що далі віддалялися від Карпат, то надійніше виколисували в собі певність: не тривогу повинні сіяти між люду, мають будити його до січі і єдності. Чи те, що знають про обрів, не повеліває: дійте так і тільки так? Воєвода не казав: «Скачіть і оповістіть князів». Сказав: «Скачіть і підійміть люд на січу з супостатом». А коли так, чому б зараз уже не робити те, що робитимуть завтра чи післязавтра княжі гінці?

Кому не вихолодять серце такі вісті? Мов зле повітріє, ширилися вони землею й тривожили всіх, від малого до великого, від спроможного стати на ратний подвиг до неспроможного, геть ветхого в численні літа свої. Живуть-бо, підперті з полудня горами, з полуночі, заходу і сходу — своїм, слов’янським, людом, не літо і не десять — віки. Тож і не зазнавали вторгнень, лише чули від інших, що зазнають його там десь, що ті вторгнення супроводжуються ґвалтом, повальними грабунками та пожежами, а відтак і смертю. Тепер і їм погрожують цим. А за віщо?